текст про кордон. тато з котом проводжали нас до автобусу. і т | ставок з рибками імені кучалавок

текст про кордон.
тато з котом проводжали нас до автобусу. і типу весь цей час я тримала кота на руках. і він слухняно сидів. тільки мерз, але я його закутала в хустку. от. було дуже болісно чути його стривожений м'явкіт з автобуса. впринципі, тоді я в мене вже почалась істерика, тому що я лишаю тут двох дорогих мені людей (кіт=людина). він навіть в таксі, коли ми їхали, прийшов до мене з маминих рук. хоча він любить маму дуууже сильно.
ми сіли на автобус в рівному, який довіз нас до устілуга. це кордон з Польщею з боку Луцька. і типу настрій спочатку був чудовий, навіть попри те, що ми йшли десять кілометрів пішки з валізами. і весь цей шлях стояли машини і йшли інші люди. не робіть наших помилок, не йдіть пішки переходити кордон. ми прийшли і побачили кілометрову чергу з людей. усіх було дуже багато. дуже. і нічого не було зрозуміло, куди, хто. і чому ми рухаємось так. всі сварились. це дуже розчаровує, коли люди сваряться в таких умовах. бо ми маємо єднатись. в один момент мамі стало погано і вона почала втрачати свідомість. покликали лікаря. ми посадили її на валізу і в цей час натовп почав рухатись. це вже про щось каже. кричала і просила не штовхатись. це типу страшно, коли натовп рухається, тому що.. в тебе є шанс або пройти вперед, або тебе виштовхують назад. плачуть діти. дітей було дуже багато. різного віку. і ми стояли в такій живій черзі з дев'ятої вечора і до другої години наступного дня. без права вийти з черги, тому що ввійти назад — це щось майже неможливе, на тебе починають кричати і казати, що ти вліз без черги. сестра просила когось з водіїв підвезти нас, але вони просто ігнорували або відмовляли. поки ти стоїш, в тебе змінюється спектр емоцій. від істерики, зневіри, відчаю до іронії і тихенького співання гімну України. але під кінець я вже перестала витримувати. так, вночі ходили волонтери з чаєм, їжею, одіялами, дитячим харчуванням, памперсами і тд. але вже о третій ночі тобі нічого не треба, ти просто хочеш, щоб це закінчилось. в один момент ми почали кричати "пропустіть". тоді вийшов військовий і сказав, що не може нас пропустити, бо це залежить від сторони Польщі, як вона готова приймати біженців. насправді.. я думаю, про це треба було сказати з самого початку. сказати людям, куди вони стоять, чому і як це працює. насправді це був просто неорганізований хаос. одна жінка кричала, що ми пройшли без черги в один момент, а потім сказала: "ще непонятно як ви доїдете туди. насправді вона багато з ким сварилась, але це мене просто шокувало. тому що казати щось таке... це робить дуже боляче. тоді я вже не стримувала сліз і просто плакала весь час, поки ми не перетнули шлагбаум, а там вже польський кордон. біля шлагбаума було дуже страшно. це нагадувало якийсь фрагмент з фільму про голодомор, де люди роблять все, щоб втекти кудись через забор. дуже страшно. мені було соромно плакати, бо навколо мене люди стояли в таких самих умовах і всім було важко. коли я кажу, що в мене замерзали ноги, то вони замерзали у всіх. коли болять ноги, спина, руки, плечі. це все спільний біль. ну і звичайно, біль за Україну. тому що навіть якщо вони кричали і готові були один одного розірвати, то ніхто не хотів покидати країну так. пройшли перевірку. і ви вже в автобусі. приїхали ми в монастир тільки о першій ночі. в машині пощастило декілька разів поспати, проте це скоріше ти просто відключаєшся і засинаєш. я думаю, це все можна було краще організувати, не створювати такі черги, зробити розумніше, або хоча б спокійніше. тому що це нереально: ми простояли добу на ногах. лишатись тут надовго не плануємо — війна скоро закінчиться українською перемогою. я повернусь і докладу всіх зусиль для розвитку нашої країни. її відродження і процвітання.