* * *
Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль.
І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,
перемотує літо на чорні котушки тополь,
шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.
Тихо строчать дощі... І навіщо мені ця печаль?
Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?
Я прощаюся з літом. І воно мені каже: — Прощай! —
І хитає над шляхом порожні гнізда грачині.
* * *
Вдень ще літо, а надвечір — осінь.
В склепі ночі похорон тепла.
Вийдуть в ранок яблуні, як лосі,
розсохаті роги дибала.
Пийте воду, поки ще ласкава.
Лосі, лосі, жумрайте траву.
Так думки печаль прополоскала,
що, як сад під зливою, живу.
Ой, живу, впівголосу, впівсили.
Відкладаю щастя — на коли?
Скільки цвіту з мене обтрусили...
Скільки яблук з мене продали!..
* * *
Пробачте, осінь, я вас не впущу.
У вас мороз на скронях.
Не барабаньте пальцями дощу
вночі по підвіконнях.
Я краще ось пораджу вам —
вдягніть пурпурні шати.
Бо вже пливе Левіафан,
і треба поспішати.
Вірші Ліни Костенко зі збірки «Триста поезій»
