Якщо немає сирен, після першої ночі я - зазвичай відкриваю інс | ХРУМка ПОЛІТИКА

Якщо немає сирен, після першої ночі я - зазвичай відкриваю інстаграм повідомлення із «запитів» від незнайомих людей і повідомлення фб з позначки «message request» та спам.

Я не можу прочитати іх всі.
І не можу це робити довго, бо мені боляче від них більше, ніж я готова, особливо, якщо був поганий день.

Але це якась ниточка, яка тримає тебе на зв’язку з іншими ліжками і підвалами, іншими сльозами та посмішками - величезної країни. Якась тонка і дуже важлива.

Раніше там був спам і крейзі ідеі й пропозиціі. Тепер - ніякого спаму. Ні слова. Там цілий всесвіт життів.

Пишуть жінки з окупованої Нової Каховки.

Одні плачуть і благають через інстаграм іх вивести, евакуювати дітей. А я не можу цього зробити, бо навіть для дітей Росія відмовляє в гуманітарному коридорі.

Ім страшно, а я можу писати лише «Ми вас визволимо. Визволили ж купу інших міст».

Інші - з Каховки пишуть сміливо і радісно дані про росіян, про іх бази, передають інфо. Пишуть, що їм відключили телебачення і Інтернет - слабкий. Але вони не бояться, лише питають, як допомогти ЗСУ.

А я пишу - не вірте капітуляціям, якщо вам будуть без телебачення про це розповідати. Ми ніколи так не подумаємо, - кажуть мені. Ви лише не здавайтеся. Будь ласочка, передайте Збройним силам, що ми в них дуже віримо.

І ми о 2 ночі разом з незнайомими людьми десь далеко на півдні переписуємося про те, як, коли це все завершиться, ми будемо пити біле вино півдня, їсти кавуни і помідори, навіть не миючи в спекотні ночі. Приізжайте, - пишуть вони, ми приймемо, ми запрошуємо на помідори.

Пишуть наші друзі воїни з Сумщини.

Вони завжди веселі. Тільки погрожують кожен раз: не смійте йти на перемовини і якісь капітуляції. Бо ми тут сука воюємо і тримаємось, і дуже добре підготовлені, і все відіб’ємо. Що треба, хлопці? Броники, зброя? Все є. Тільки передайте там в офіс, щоб не сміли навіть думати здаватися. Передам.

Пишуть спокійно і детально про потреби для дітей в бомбосховищах, про пошук медикаментів.

Пишуть історії з життя. Просто, щоб поділитися, а не щоб попросити допомогу. Уявляєте, що моя мама сказала? Шо напече пиріжків з миш’яком і буде роздавати русні.

Пишуть просто, щоб написати Слава Україні.

Пишуть з укриття дитячої лікарні для онкохворих діточок.

Я стискаюсь всередині, таких повідомлень я боюся найбільше. Якщо не зможу допомогти? А якщо ніхто не зможе?

Ми сидимо в укритті лікарні, - пишуть, - коли почалась війна, діти спочатку злякалися. Ми теж. А тепер все ок.
Зараз мій синочок, який хворий на лейкоз, каже «вилікуюся, виросту і стану військовим». Отак.
Буду захищати Україну і тебе, мамо.
Коротше, не переживайте, Альона!
Ми вистоїмо. Бог з нами!

…Пишуть вперше за всю мою кар’єру в політиці (та і яку кар’єру, за все моє життя), що переживають за мене.
Що сподіваються, що я в безпеці.
Поради, чому не треба приходити в будівлю ВРУ.
Чому важливо щоб я - я, а не вони - жила і берегла себе.
Пишуть, що пишаються.

І тоді, вночі, ти нарешті якось відпускаєш захист, який тримав жорстко весь день, відводиш очі від екрану телефона, let the guard down - і з’являються сльози.

Радості. І добра.
За вас, українці