Першим спікером була Надя Мурад Басі Таха – співзасновниця Glo | ХРУМка ПОЛІТИКА

Першим спікером була Надя Мурад Басі Таха – співзасновниця Global Survivors Fund.
 
Дуже символічно, бо Надя – була першою жінкою, яка написала мені ще за тиждень до нашого приїзду у Давос: «Буду теж у Давосі. Хочу допомогти українським жінкам і дівчатам, які страждають під час війни, бо добре знаю, що це таке».
 
Надя Мурад — іракська правозахисниця єзидського походження, Посол доброї волі управління ООН з наркотиків і злочинності.
 
У 2014 році – Ісламська держава викрала її з рідного міста Кочо та вивезли в сексуальне рабство, де її утримували 3 місяці. Вона втекла.
 
І створила громадську організацію, яка допомагає жінкам та дівчатам пережити насильства, і яка вже зараз працює в Україні.
 
Другим спікером була я.

Довго думала про те, що ж можу, окрім мого досвіду в час війни, розказати цим жінкам, більшість із яких удвічі старші за мене, керують непершими у своєму житті величезними корпораціями та компаніями, пройшли кожна унікальний шлях.
 
Давно помітила, що якщо не знаєш, що говорити, – кажи правду.
 
Тому говорила не лише про війну, а про власну проблему: як ми, жінки, дуже часто пропонуємо свою допомогу й готові допомагати, але чомусь не вміємо про неї просити прямо.
 
Помітила я це ще за довго до Давосу. Але на форумі це стало дуже очевидним.
 
Не важливо – ти дівчина-студентка у невеликому місті України, чи керівниця бізнесу з оборотом у декілька мільярдів доларів, – просити про допомогу й говорити про те, що треба саме тобі зараз – це щось, що жінки вміють погано.

У рамках Давосу ми мали закриту зустріч із 50-70 СЕО найбільших компаній світу, —де говорили про інвестиційні проекти в Україні. Із них десь відсотків 10 – були жінки. Вони переважно мовчали.

Чоловіки – усі, як один, хвалилися підтримкою України і розповідали про те, що їх компанія вже зробила.

Жінки ж – не говорили про вже зроблену роботу, а лише скромно – про майбутнє, і що ГОТОВІ зробити, і як зробити набагато більше, і питали нас, чим можуть допомогти.

Цікаво?
 
Якщо чоловіки при зустрічі прямо кажуть: «Привіт, мені треба ваші гроші, порада, допомога, співпраця, візитка, час». Жінки – ні. Нас цьому не вчили. І доводиться вчитися самим.

У перший місяць війни, під час нашого візиту дипломатичним батальйоном у Париж, ми зустрілися з мером Парижу пані Анною Ідальго.

Слова привітань, слова про війну.

І далі перше, що вона говорить нам: «Я хочу приїхати у Київ. Чому ми мене про це не просите? Я ж можу допомогти. Можу багато зробити від Парижу».

Я зніяковіла. Київську область лише звільняли. До нас ще не їхали навіть іноземні військові чоловіки. Мені задавалося, що я не маю жодного морального права просити її, тендітну жінку, приїхати до нас, де ми не зможемо забезпечити їй належну безпеку.

«Можете, – сказала вона. – Просіть про допомогу більше».

І рівно за два тижні написала мені смс із поїзду, який вже їхав на Київ.

Уряд Франції не дав їй дозволу на цю поїздку з безпекових причин, із нею не зміг поїхати навіть її особистий охоронець із мерії, бо він підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ Франції, а Франція справедливо вважала цю поїздку небезпечною та «не радила їхати».

Та Анн це не спинило. Вона готова була їхати і одна. Була разом із нами в Бородянці, спілкувалась із мером, пропонувала допомогу, спільні проекти та відновлення.
-

…Я поступова вчуся просити про допомогу і будувати коаліції, хоча мені це важко. Нас усіх вчить цьому війна.

Звісно, ми, жінки, можемо все зробити самі, не питання взагалі, але ж наскільки ми стаємо сильнішими та наскільки грандіознішими стають наші проекти, коли ми просимо одна одну про підтримку та об’єднуємося!

Тому, як перший маленький крок: прошу вас накидати мені громадських організацій, які зараз допомагають українським жінкам та дівчатам у різних сферах.

Особливо цікавлять організації, які підтримують жінок у власному бізнесі, у сфері науки, у фінансовій грамотності тощо.

Маю до них прохання про допомогу і пропозиції про співробітництво з жінками Давосу) Відчуваю, щось дуже круте може чекати нас попереду)