Він декілька разів сказав, що я стримую його і через мене він | ХРУМка ПОЛІТИКА

Він декілька разів сказав, що я стримую його і через мене він не може робити повністю те, що має.
 
Інколи він та Сергій кричали на мене, коли я намагалася забрати речі з квартири чи надумала їхати через 3 блок-пости за кішкою.
 
Але нам пощастило бути разом.
 
Коли на одного накатувала хвиля – інші його піднімали та рятували. Жарти, бутерброди з ковбасою, пістолети під подушкою.
 
На третій день я вперше вирубилася та проспала сирени.
 
На четвертий – Сергій нам приготував свій фірмовий борщ, і ми вперше відірвалися від телефонів, звуків, смс та якогось страшного режиму нон-стоп-менеджменту пожеж, які виникають одна за одною. Після цього я вперше змогла прийняти душ довше 2 хвилин.
 
За тиждень ще – Леся вийшла зі своєї «радіоточки», де давала по 100 ефірів на день трьома різними мовами і приготувала нам кашу з кукурудзяної муки з грибами і перцем Чилі) така собі воєнна версія кулішу з того, що було.
 
Тоді в магазинах Києва не залишилося вже свіжих продуктів. То були 10 днів, коли не було ні гречки, ні тушонки, ні консерв, ні овочів чи будь-якого білку.
 
У морозильних камерах великих супермаркетів залишилася лише пустота – і величезні довгі клешні якогось камчатського краба.
 
Довгі-довгі, сухі і старі.
 
Ми їли куліш, і сміялися з тих клешнів, які ніхто не купляв, і вже не купе, і вперше відкрили пляшку вина.
 
На наступний день я зайшла у свій Мегамаркет на Антоновича – і побачила, як до цього всі пусті полиці 1 заповнилися завакумованим кроликом.
 
Усі полиці, де раніше були сир, м’ясо, курка, фарш, ковбаса – тиждень стояли порожніми, а тут – усюди був кролик у вакуумній упаковці. Такий тедітний, рожевий, СВІЖИЙ.
 
Я не могла в це повірити.
 
Виявилось – у Київській області росіяни розбомбили ферму кроликів, і власник забив їх усіх, і продавав всюди де міг, за півціни, потім за менше. Кияни три дні їли кроликів)
 
Так, нам дуже пощастило бути разом.
 
Одна я б не справилася.
___
 
Лише зараз, уже за 150 (Боже мій) днів війни – я розумію, наскільки ми всі травмовані війною, звірствами.

Навіть ті, хто далеко, хто майже не чув сирен, – травмовані.
 
Скільки часу займе це і який тут може бути «хілинг», – невідомо нікому.
 
Нам всім ще доведеться вчитися приймати цей біль, зануритись у нього, бо тоді – проживати не було сил. Треба було не думати, не відчувати, а лише діяти.
 
Та відчути доведеться.
 
На відміну від росіян, нас ніколи не вчили ненавидіти. Батьки, суспільство, фільми, історії, школа, університет – усі вчили лише приймати, спостерігати, мріяти, працювати.
 
У нашій «програмі» для життя не було місця ненависті до якоїсь мови, чи якоїсь нації, якоїсь людини чи ідеї.
 
Мене не вчили призначати ворогів. І робити ненависть до них сенсом життя.
 
Я впевнена, що саме тому Порошенко програв Зеленському так сильно, бо його програма занурювала країну в ненависть, а не об’єднувала. Українці не вміють ненавидіти.  
 
Не вміли.
 
Як розучитись ненавидіти нам тепер – я не знаю. І як пробачити – теж.
 
Та ми навчимося.
Як завжди.