​Хотіла сьогодні увечері написати трохи втомлений, але радісни | Анастасія Шептіфрац

​Хотіла сьогодні увечері написати трохи втомлений, але радісний пост про те, що 309 сімей переселенців отримали продуктові набори до Великодня, які ми збирали протягом останніх двох тижнів: макарони, крупу, ковбасу, яйця, намазку, капусту й інше.

Не напишу.

Напишу про те, що сьогодні вперше, за період війни, плакала. Не від війни. Не від втрат. Не через те, що гинуть діти, - від чого плаче кожен день кожен нормальний українець, принаймні українка. А від відчаю і безвиході. Від зневіри і розчарування. До останнього намагалася пояснити і все розказати людям…
А потім закрила двері і просто розплакалася.

Саша сказав «значить більше ти цим займатися не будеш, щоб ще тріпати свої нерви…»

Дякувати Богу, з першого дня зі мною поряд найближчі люди - рідна сестра, яка розділятиме зі мною всі проблеми, до останнього подиху. Батьки, які підтримують і щодня повторюють, якщо шо, то ще картопля в погребі є, може знадобиться кому. Мої помічники, які реагують 24/7. І ще ціла армія нових друзів і просто знайомих, які пропонують свою допомогу.

Під одним з постів мене запитали, чи дякують, крім того, що сварять.

Сьогодні крізь натовп, по-між ногами дорослих, пробирався хлопчик. Щось говорив невнятно. Спантеличені усі завмерли на долі секунд: «Це вам. Дякую». І подарував свою аплікацію…

… Ми не опустимо рук. Будемо боротися до кінця.
Про сьогоднішній день напишу окремо. А зараз просто трохи поплачу.