я зустрічав її надто часто у місті, вона ніби тремтіла від аго | Арт А

я зустрічав її надто часто у місті, вона ніби тремтіла від агонії,
щось турбувало,
турбувало, мабуть, те, що зшивало їй душу,
(але, скоріше — розбивало, тут мало просто усвідомити)
сторінки її книг були пошматовані штормом,
вона змінювала місце проживання беручи разом з собою єдину валізу,
там лежало все необхідне: листівки, окуляри, книги і фото,
везла спогади, не розуміючи, що тікає від самої себе.
коли я у неї питав, чому вона не залишить себе у спокої, чому не повернеться в рідні краї?
навіщо трусити картоном і шовком у цій безглуздій навколосвітній боротьбі?

в той момент вона стискала кулаки так, що біліли кістки,
очі її тремтіли від втоми,
вона викручувала собі пальці, з'їдала поглядом стелю у барі,
а я відчував оскому і дике бажання дізнатися, що вона ховає за цими маленькими «дверцятами».
вона говорила тихо, майже пошепки, схлипуючи кожного разу,
її темне волосся гойдалося в такт риданням:
(мабуть, у жінок це навмисно, для драми)
бо, знаєш, якщо туди приїду, то..
я не зможу забути те, що везу у валізі,
це, принаймні, екологічно — перевозити те, що турбує тебе, у надії, колись це спалити, -
киває на валізу і відсьорбує свій напій,
а я вже і забув, що саме (а головне, навіщо?) замовляв їй, -
приїду туди — не стримаю все це у багажі,
повилазять і спогади, і сльози, і розбиті надії,
вщент розчавлена я, наче після мінування, наче мене не встигли врятувати сапери,
повилазять і танцюватимуть на моїх кістках,
а я ще молода, щоб ховати себе в рідно-рудних краях,
тому мандрую отак... з валізою..


це була дивна розмова, і я її не зрозумів,
жінки люблять несподівано щось сказати і драматично піти,
залишила після себе шлейф французьких парфумів та аперолю,
а я миттєво вирішив піти прогулюватися берегом,
бо сидіти там вже не було настрою.

вийшов з бару на берег. хвилі наче намагалися дати мені ляпаса,
вони розбивали моє серце краще, ніж будь-яке пиво у барі Alfa,
крокує чорна цятка, дивлюсь уважніше,
знову.. вона.. зі своїм чємоданом,
боже, навіть вже неможливо не звернути на нього увагу.
подряпана коричнева пляма у її руці,
рука занадто тонка для такої валізи,
дівчина занадто ніжна для свого тягара,
і допомогти їй не зможу, хай знайде собі раду сама.

вона спускалася нижче і нижче зі своїм багажем.
відчинила його, там виднілися її листи,
(видно, самотніми ночами у маленькій кімнаті у Львові, вона все-таки, зізнавалася йому на папері в чомусь)
дістала, врешті-решт, сірники,
згадав нашу розмову, і її: «хочу спалити всі спогади десь далеко на півдні,
хочу забутися і без тями кудись все це викинути,
хочу скинути цей тягар, бо валіза вже надто важка,
з кожним разом все важче відривати її від землі і вантажити у літак»

чорне пальто і білі руки погано видно у темряві,
але вогонь болю важко пропустити повз,
вона це зробила, і я нею пишався,
феєрично-вогнево-психологічний симбіоз!
я бачив, як змінюється її погляд, як народжується нова вона,
захопився занадто, згадав, що буду зайвим на цьому святі життя.

просто знай: без дощу не цінуватимеш сонце,
а без такої жінки не матимеш щастя,
тому я подарував їй запальничку для наступних таких заходів жертвоприношення,
а через рік вона спалила ще одну валізу, на якій ножем вицарапала моє ім'я.
отака жіноча доля, здрастуй