здається, поетки постійно брешуть все пишуть про своє осточор | артилерія!

здається, поетки постійно брешуть
все пишуть про своє осточортіле синє небо і чиїсь очі такого ж кольору
красивими словами описують трагічні закоханості
і встигають писати поеми за рахунок чужих недоспаних ночей

вони постійно прикрашають, гіперболізують або недоговорюють
обирають метафори якими ледь не примушують плакати
але в цьому щирості рівно як на телебаченні
в цьому любові стільки ж як на першому тіндер-побаченні

прості рими які легко читаються
все чого попросить аудиторія
вони ламатимуть себе аби писати так щоб сподобалось
тільки якщо сказати їм про це вони посміхнуться і металевим голосом наголосять:
"— здалося"

а ти ж все одно чомусь закохуєшся в цих поеток
починаєш їм вірити і любити їх маячню
скуповуєш збірки з полиць в книжкових магазинах
перетворюєш написані ними рядки в свої новенькі тату

такі солодкі пафосні поетеси
ходять в коротких платтях
з фальшивою посмішкою на лиці

як перестати вірити вигадкам у їх віршах
і почати вірити собі?