Звернення Патріарха Філарета щодо ситуації, яка склалася в укр | Autokephalia

Звернення Патріарха Філарета щодо ситуації, яка склалася в українському Православ’ї
Ваші преосвященства, всечесні отці, дорогі браття і сестри!
Безбожна каїнова Росія напала та веде проти України жорстоку війну. Український народ героїчно боронить свою землю та свободу. Гинуть і страждають мільйони мирних людей. Представники Російської держави, яка лукаво іменує себе «православною», руйнують храми, позбавляють життя навіть дітей і священнослужителів.
При цьому, наші відважні воїни, боронячи Вітчизну, демонструють надзвичайний героїзм і самопожертву. Багато з них, як справжні християни, натхненні любов’ю Христовою, вже поклали «душу свою за друзів своїх» (Ін. 15, 13). Наша Православна Церква завжди молитиметься за їх душі, а їхні імена навічно залишаться в історії України, як імена лицарів світла.
Своїми діями, під час російсько-української війни, керівництво Московського Патріархату поставило себе на бік окупанта та агресора. За таких умов питання самоідентифікації УПЦ МП, подальшого перебування в Україні Московського Патріархату, який благословляє війну, служить інтересам Кремля, набуло особливої актуальності. Справжня Церква мусить бути зі своїм народом, на боці правди. Вона повинна розділяти скорботи та радості, надихати та підтримувати, благословляти на перемогу над ворогом.
У незалежній державі має бути незалежна Церква! З цього я виходив, розпочинаючи боротьбу за автокефалію Української Православної Церкви ще на початку 90-х років. Тоді цей курс підтримав перший Президент України Леонід Кравчук, Верховна Рада та Уряд. Грамота Московського Патріарха Алексія ІІ про незалежність і самостійність в управлінні УПЦ, на яку тепер люблять посилатися в УПЦ МП, не була актом щедрості Москви, це був наслідок складної роботи, важких дискусій. Цей статус Церкви я розглядав, як перший крок до повної автокефалії.
Сама історія довела, що Помісний собор тоді ще єдиної Української Православної Церкви від 1-3 листопада 1991 року, під моїм керівництвом, мав рацію, одноголосно просячи дарувати «УПЦ повну канонічну самостійність, тобто автокефалію» та сподіваючись на те, що постане Київський Патріархат. Нагадаю, що під цим історичним зверненням стоять і підписи, зокрема, нинішнього предстоятеля УПЦ МП митрополита Київського і всієї України Онуфрія та митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря (а тепер він і його єпархія заявили, що не погоджуються з рішенням Помісного собору УПЦ МП від 27 травня 2022 р. про повну незалежність цієї Церкви від Московського Патріархату та лишаються під омофором Московського патріарха Кирила, в юрисдикції очолюваної ним РПЦ).
На жаль, тодішній процес змагання єдиної Української Православної Церкви за автокефалію зупинила Москва, організувавши 27-28 травня 1992 р. неканонічний, так званий, Харківський собор, який розділив нашу Церкву, чим загальмував канонічне вирішення цього питання. І через тридцять років нам так і не вдалося досягти єдності.
Як відомо, сьогодні українське Православ’я розділене на три гілки, а саме: Українська Православна Церква Московського Патріархату, Православна Церква України під опікою Константинопольського Патріарха та Українська Православна Церква Київського Патріархату. Це велика біда для всього українського народу, бо духовно послаблює Україну.
Ми, православні архієреї, священники, монахи та миряни, у час війни повинні протистояти ворогу своєю єдністю, берегти рідну державу. У ці страшні місяці для кожного з нас мають особливо актуально лунати слова духовного гімну України: Боже, нам єдність подай!
Постання єдиної помісної Української Православної Церкви, незалежної від чужих релігійних центрів із Патріархом на чолі, принесе духовну консолідацію українській нації та пришвидшить нашу перемогу над безбожним агресором і зможе гарантувати подальший розвиток нашої держави. Ми зобов’язані об’єднати все українське Православ’я в одну Церкву.