На камені, на якому я зараз сиджу, сфоткавши маяк, сидів молодий турок. Я проходив і зупинився для краєвиду. Через кілька хвилин хлопець піднявся і пішов.
Зустрічати заходи сонця і світанки йому заборонив султан реджеп тайіп. Як і всім іншим туркам, адже з сьомої вечора до ранку тут комендантська година.
В голові чіткіше, ніж раніше, сформулювалось ставлення до цього всього.
Моє життя, зараз в молодості, чи колись у старості, цього не варто. Як і життя жодного з близьких чи знайомих. Щоб закривати, забороняти іншим людям мати свої маленькі радості. Забороняти базове право - ходити по цій землі, дихати цим повітрям, милуватись заходами і світанками. Вибирати самому себе закривати - так, це власне життя і сам з ним що хочеш роби. Але не намагайся стати поневолювачем ближнього чи дальнього свого. І нехай це буде чума, коли реально "ми всі помремо". Цінності важливіші, ніж індивідуальне існування, за них жили, боролись і помирали безліч поколінь у безлічі цивілізацій. Ні локдаунам, де б вони не відбувались.
