До 1 вересня – вірш від Сергія Жадана:
+ + +
Буде така мить, коли ти зважишся,
зірвешся з місця, вихопишся з тиші, яка обступає і тисне.
Що тебе примушує злитися й посміхатися всі ці дні?
Мій голос, висвітлений літнім сонцем.
Що дає тобі сили видобувати звуки із мови в часи, коли шепіт зраджує нашу втому і відчай?
Відчуття свого, відчуття руки, яка виводить на світло центральних кварталів.
Ми з тобою говоримо про відстань, яка вимірюється впертим чеканням.
Ми виспівуємо небеса печалі, пагорби,
на яких зупиняється військо.
І хай мені стане терпіння вислуховувати твою мовчанку,
слухати, як ти не відповідаєш на випадкові питання.
І хай всім тим, хто тримає місяць понад розпеченим серпнем стає сили, стає любові.
Хай нам усім не забути цих світанкових спалахів.
Але говоримо про дощ так, як говорять про весілля людей, яких люблять.
Говоримо про осінь так, як говорять про віру, що не минає.
