​​Лавкрафтіанський жах, гострота Кінга та вміння покопатись у | Перехідник на Книжковий бункер

​​Лавкрафтіанський жах, гострота Кінга та вміння покопатись у людських душах рівня Достоєвського
Франк Тільє «Пазл»

Взяти найбанальнішу річ — закинуту психлікарню — і створити небанальний сюжет, який затягує й, попри доволі страшні (місцями) повороти, не відпускає від першої до останньої сторінки. Не знаю як Тільє це робить, але вже не вперше дивуюсь і захоплююсь одночасно. «Пазл» — це книга, котра яскраво доводить, Тільє серйозно виріс в майстерності слова. Він відступає від кліше, він ламає кліше, він бере кліше і робить з них щось принципово нове, досі несказане і необігране. Автор лоскоче нерви читача і робить це доволі майстерно. Почуття фатальності та усвідомлення, що «все це лише гра» настільки тісно переплетені, що абсолютно не ясно у яких сюжетних поворотах захована ота сама клята реальність, а де, трясця, елементи гри.

По сюжету особливо пробігтись без спойлерів важко. Перед нами дві історії і, як це й мало би бути, врешті вони зійдуться в одну. І навіть не намагайтесь вгадати кінцівку. Навіть, якщо якісь деталі будуть для вас очевидними, загальна картина і останній елемент пазлу вас здивують. Єдине, що може розчарувати — це згадана у самій рецензії до книги гра «Параноя». Вона обіцяє вивернути гравців нутром до самих себе і заглянути у найпотаємніші закутки їхнього єства, але цим моментам присвячено непристойно мало.

А от кінцівка дуже сподобалась. Маленький, ледь вловимий натяк. Як у фільмі «Початок» Крістофера Нолана. Він наче є, а наче й немає, історія завершилась, а решта — домисли. Чи ні?

Моя особиста оцінка 8/10.
Було цікаво, було страшно, було інтригуюче, але я вже маю певну «історію стосунків» з психологічними трилерами і впевнено кажу, що могло бути ще краще.
#рецензії