2022-08-30 22:20:37
Олександр Мазуренко - герой другого фронту.
Доземний уклін за врятовані життя
Бородянка. Одне це слово пробирає до самої глибини нашого болю за свою землю. І історію Олександра неможливо читати без сліз. Від перших обстрілів, бомб, нечуваної жорстокості росіян до цивільних – і до зворушливої історії про один турнікет, який роками чекав свого часу в сумці фельдшера.
Читайте оповідь Олександра про перші дні окупації, ті самі бомби, які скидали на багатоповерхівки Бородянки, та роботу швидкої під нещадними обстрілами. Олександр отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня, і ви зрозумієте – чому.
«Моя зміна на підстанції у Бородянці завершилася 24-го вранці під гудіння гвинтокрилів ворожого десанту. Тільки надвечір я дістався дому, дав інструкції родині та за два дні пішки пішов на наступну зміну. До Бородянки – 50 км, транспорт не ходив. Довелося йти 6-7 км крізь ліс, коли поряд уже прилітали ракети. Інформація від колег уже була – знав, куди йду. Люди дивувалися, навіщо, а я не міг інакше. Родину побачив тільки за два місяці.
Через Бородянку вже йшли колони. Лупили навмання вусібіч. У будинки, машини та людей, які з’являлися на вулиці. Ми все це бачили, наша підстанція за 70 метрів від головного перехрестя. Наш механік стояв біля вікна, рахував техніку. А потім скидали дані теробороні або у чат-бот.
Зв’язок із диспетчерською постійно обривався, але їздили до поранених куди могли. А могли вже не всюди. За Бородянкою, в бік Блиставиці, Гостомеля і Бучі нас розвертали на блокпосту. Бо там вже були ті, хто не радий українській машині швидкої допомоги.
А першого березня почалося найстрашніше. Якщо до цього нас обстрілювали кулями, ракетами, з артилерії й танків, то 1-го почали скидати на місто важкі авіабомби.
Бомби скидали просто на будинки. Не на інфраструктуру чи завод, не на нафтобазу чи водоканал. А цілеспрямовано на дев’ятиповерхівки. Пілоти чудово бачили, куди скидають смерть. Ми виходили надвір і дослухалися до звуків танків. Якщо колони відходили далеко – це був знак готуватися до бомбардувань. Тоді пройшли дві колони на Макарів, і ми вийшли покурити. Була така тиша незвична. А наступної секунди з-за будинку вигулькнув літак – і одразу перший вибух.
Я не встиг впасти на землю, мене трохи підняло й відкинуло. Поцілили по крайньому під’їзду сусіднього будинку. Було дуже страшно. Та, на щастя, ми всі лишились живі. Когось тільки друзками скла зачепило, бо шибки і двері у відділенні повилітали. У вухах була ватна тиша і якісь далекі, слабкі крики людей, а навколо – хмара пилу.
Ми тоді взяли ноші, зібрались, пішли до потерпілих, бо машина не проїхала б. А тут другий захід – і знову удар просто по будинку. Тоді швидко забрали поранених і перебазувались у районну лікарню. Там був підвал, та головне, це було далі від траси. Правда, одну швидку були змушені залишити, були прострелені шини. Залишилася стояти біля вщент розтрощеного відділення.
З районної лікарні вже їздили на виклики, надавали допомогу. Та коли починалися обстріли, бувало, ми просто не могли доїхати 1,5-2 км до постраждалого. Дзвонили, просили, щоб вивозили іншою дорогою до нас. Туди, де зможемо проїхати і забрати. Врешті, й другу машину ми втратили. Осколки пробили колеса, коли ми намагалися виїхати до породіллі. Так і стояла біля лікарні, не було чим їх замінити.
Залишалося дві машини швидких. Небезпека зростала. Через обстріли надати допомогу було майже неможливо. Ризикували втратити й ці машини, а самі – опинитись у кайданках. Це у кращому випадку. Тож вирішили переїжджати у Пісківку, що за 30 км від Бородянки. Я спитав у людей у підвалі лікарні, хто хоче виїхати з нами. Взявши кількох охочих звідти, ми двома машинами поїхали з Бородянки. За годину повернулись у село Загальці, забрали ще 12 людей зhttps://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid02Qt7krTjV1DWb2dGrzvVAtFAxDU74LNiz75wEeMBfu39N3D9p6dKZju48RbumfWvml&id=100064326776811
1.0K viewsedited 19:20
Б
