#72 Пост Даші, авторки каналу “Бетонна галушка”, тригернув ме | Бетонна галушка

#72

Пост Даші, авторки каналу “Бетонна галушка”, тригернув мене на далеко не найприємніші спогади, пов’язані з роботою на ресторанній кухні. Про це на диво мало говориться у публічному просторі, а мізерна реальність ховається, переважно, у чатах Телеграм та Вайбер, де сотні працівників ресторанної сфери діляться відгуками про роботодавців та умови праці.

Найпопулярніше питання у таких чатах, коли мова йде про умови праці в ресторані - чи виплачують там зарплатню?

Не про можливості росту, не про розвиток, не про соціальний пакет (аххаха). Зрідка питають про стан кухні, ще рідше - про команду і шефа.

Наскільки ж проблемною має бути ціла величезна сфера бізнесу, якщо головне і ледь не єдине питання, яке цікавить потенційних працівників - чи віддадуть їм зароблені гроші.

Бо можуть легко не віддати. Особисто мені одна з найбільших ресторанних мереж Києва винна понад 7000 грн. Як так вийшло? Неофіційне оформлення.

Я прийшла у ресторан ледь не з вулиці, закінчивши місячні кулінарні курси. Один із викладачів дав мені номер шефа, учасника МастерШеф. Я майже нічого не знала про особливості ресторанного бізнесу в Україні й була впевнена, що без освіти й досвіду мене не візьмуть. Яким було моє здивування, коли одразу після дзвінка мене запросили на співбесіду, а одразу після неї запропонували вийти на роботу вже наступного дня. Я була настільки щасливою, що жоден тривожний дзвіночок не теленькнув у моїй голові.

Зі мною підписати договір (я його навіть прочитала), проте через те, що я абсолютно не шарила у цій сфері, та і взагалі не надто юридично підкована, я тоді не зрозуміла, що той договір не має жодної офіційної сили й ним можна просто підтертися. Окрім того, я у своїй наївності й уявити не могла, що ціла сфера діяльності може відкрито функціонувати по-чорному. Десь аж через 3 місяці роботи на кухні з розмов колег я дізналася, що працюю неофіційно. Через те, що це була моя перша робота, і я боялася, що не знайду нічого кращого, я вирішила лишитися і набратися хоч якогось досвіду.

Набралася, як собака бліх. Колись у мене вистачить моральних сил розказати про темні реалії роботи на кухні, але для цього треба сміливість визнати, що я теж була частиною проблеми, коли погоджувалася і продовжувала працювати в рабських і принизливих умовах.

Тож поки що - про загальні проблеми сфери, з якими я встигла зіткнутися за час роботи.

Величезна кількість закладів наймають персонал неофіційно, а навіть там, де обіцяють все по закону, часто оформлюють на мінімалку, а основну частину зарплатні видають у конвертах. Чати чорних списків рясніють повідомленнями “кинули на 5/7/20 тисяч”, “не виплачують”, “треба ходити й вибивати”. Це сприяє постійній “текучці” й зниженню професійного рівня персоналу, бо на такі умови йдуть або ті, кому зовсім нікуди діватися, або недосвічені кухарі.

Мало умов для розвитку і підвищення професійного рівня. Навіть якщо ти хочеш вчитися, у тебе може не бути можливості, бо ти працюватимеш на конвеєр, і з дня на день, не розгинаючись, клепатимеш ті самі рутинні страви. Дехто знаходить вихід, часто міняючи місце роботи, щоб хоч так у різних ресторанах нахапатися технік. Див. пункт про текучку.

Мізерна зарплатня і вбогі умови праці. Зміни по 12-14 годин, з нечастими й “плаваючими” вихідними, які майже ніколи не збігаються з календарними, важка фізична робота до пізньої ночі. Відсутність або нестача серветок, мийних засобів, мила, контейнерів для зберігання, посуду і нормального інвентарю навіть у престижних закладах (наприклад, у ресторані, що отримав нагороду “Сіль”, треба було воювати за миски й сковорідки). Продукти низької якості. Списання загадкових “нестач” з зарплатні кухарів. Список можна продовжувати нескінченно. Ставка за такі солодкі умови праці - в середньому 800-1000 грн за зміну.

Вигорання. Про це у кухарській сфері теж чомусь не заведено говорити, бо це сприймається як показник слабкості й непрофесійності. Надривна робота у постійному стресі героїзується і подається як норма.