Чому я навчилась за 52 дні війни: - проводити на ногах по 8-9 | Бетонна галушка

Чому я навчилась за 52 дні війни:
- проводити на ногах по 8-9 годин (це неабиякий стрес спершу для спини)
- готувати їжу на штат осіб на 50 з того, що є в наявності сьогодні (це неабиякий стрес спершу)
- швидко чистити моркву мішками (клята морква, але смачна)
- переробляти продукти, які от-от сконають на щось, що додасть смаку (привіт супер втомленим лічі, я з яких я намагалась зробити вино, а також засолила ящики 3 лимонів, пастою з яких ми зараз маринуємо курку й додаємо до всього потроху)
- опанувала різну професійну кухонну техніку
- навчилась користуватись мусатом
- мити овердофіга посуду
- робити ідеальний скрембл
- шукати варіанти там, де їх здається зараз немає й знаходити застосування майже будь-якому контакту.

Піклуватись про людей, які поруч із тобою я завжди непогано вміла, як мені здається. Непомітно покращувати простір уважно стежачи за ним та людьми в ньому. Краще зрозуміла наскільки важко працювати на кухні під тиском часу, температури, аудіо навантаження.

Щось тут має бути ще. Мені постійно здається, що за ці дні війни я формулюю якось куцо, поверхнево, а найважливіше висловити зараз не можу.

Надихаюсь тим, як фігачать знайомі, кухарі й шефи, продюсери й менеджери. Як стрімко пускають паростки горизонтальні зв’язки у всіх можливих напрямках.Тим, як меню на волонтерських кухнях вигадуються щодня виходячи з того, що є. Оп і в нас забиті холодильники крабовими палками, проте це не лякає колег по кухнях, які роблять з них котлети (привіт, Нікіто!) Нова українська кухня в процесі творення, так би мовити.
Поділіться своїми спостереженнями за собою та навколишнім світом.