Історія не одного зіпсованого яблука, проте зіпсованого саду | Бетонна галушка

Історія не одного зіпсованого яблука, проте зіпсованого саду

Знали б ви наскільки дивне відчуття - несподівано виринути з нашого нового густого світосприйняття й раптово згадати, що навколишній світ і досі існує. Всі хочуть вірити, що людство змінюється на краще, росте над собою, але історії все ті самі (зітхає)

У Financial Times вийшла гучна історія про реальний стан справ у поводженні з персоналом на кухнях ресторанів в Копенгагені. Окреме моє важке зітхання цьому всьому дістається за всі ті нескінчені захоплені розповіді про нордік, Ному, Редзепі, you name it серед українських шефів та кухарів, які я чую роками.
Стаття під пейволом, проте її можна вільно прочитати загугливши назву "Fine dining faces its dark truths in Copenhagen".

Прочитати її насправді цікаво. Бо це черговий приклад кругової поруки:
“There’s so much pride in the Copenhagen food scene that there’s a code of silence. People know how this works, and nobody wants to talk about it.”
Атмосфера маленького містечка, де всі один одного знають, скажеш щось проти когось - завтра в тебе не буде ніякої роботи взагалі й запис у чорну книжечку від всього ринку. Тому ось тобі неоплачувані овертайми значно вище заявлених, традиційна порція аб’юзу фізичного й психологічного. Що, занив?

“The power of the Noma family is so strong in this city,” the person said, “if you upset any of them, that’s it. They have contacts everywhere, every small place, every shitty place, every big place, every new place. It’s all connected.”

У статті також підтверджується те, про що часто перешіптувались, але публічно ніхто не засуджував - неоплачувана праця численних стажерів, яких фактично організовано використовують для зменшення фінансового навантаження на оплату праці, які виконують одноманітні завдання без будь-якого навчання і витрачають місяці свого (дорогого в усіх сенсах) життя в Копенгагені в обмін на можливість записати в резюме «стажування в ____, Копенгаген» без реального здобутого цінного досвіду.
Зрозуміло й чому такий благородний поштовх Рене роздати десятки кілограмів унікальних продуктів під час пандемії, викликав значне роздратування у людей, які добре склали в голові 2+2 і зрозуміли, що й до того безплатний труд стажерів Noma став ще більш безглуздим та безплатним.

Все це, з одного боку, здається нам зараз таким далеким і не на часі через війну, але як би нам не хотілося, люди навкруги нас не стають кращими версіями себе й людства одним помахом чарівної палички. Кухні потроху повертаються до роботи там, де можуть. А разом з тим на них повертаються й втомлені та виснажені морально люди. Чи будуть вони кращими версіями себе?