Сьогодні в нашій країні відзначається День української мови та писемності.
І насправді цей день не просто про лінгвістичне свято й диктанти єдності. Хоча окремою мірою і це важливо. Але й нагода згадати про те, який довгий та складний шлях ми пройшли, аби наша перша і можливо, що головна національна відмінність — українська мова, вважалась такою вже офіційно та без грифів цензури. Попри численні заборони й тотальне винищення тих, хто ніс українське слово крізь століття терорів.
Тож цього дня варто віддати й окрему шану тим, хто за всі віки творив, писав і поширював нашу мову, а отже й культуру, під загрозою страти, таємно й публічно, в голодні та найбуремніші часи нашої історії.
І як би не намагався ворог скасувати, заборонити чи стерти українську мовну ідентичність — досягти цього йому не вдалося й не вдасться. Тому що усвідомлення вагомості цієї зброї, вже робить свою справу навіть на окупованих територіях. Український спротив у Маріуполі, Херсоні, Криму, тепер має власну марку — літеру «Ї», яка стала чорною міткою для окупантів. Сьогодні нею маркуються вулиці окупованих міст, аби нагадати злочинцям — українське військо йде і ваш кінець близько.
Мова — це кордон. І ми навчимо ворогів його поважати.
Данило Брусов
