Знаєте, якраз сьогодні дочитала книгу, про яку
в першу чергу хочеться сказати тільки одне: краще б її ніколи не існувало"УЛАМКИ З-ПІД АВДІЇВКИ. ЗАМІСТЬ КАЗОК СИНУ" Олександр Гоменюк
Залізний тато, 2024, 184 стор.
Краще б Олександр сидів вдома, лікував свої "скучні" травми після футболу чи тренувань, збирав бібліотеку, зустрічався з друзями, щодня спостерігав, як росте його малюк.
І — я впевнена — коли б він раптом захотів написати книгу, то зміг би написати її й на такому "скучному" матеріалі. Врешті решт, Адам Кей зі своїм щоденником "Буде боляче" написав. Олександр Гоменюк пише не гірше. А подекуди навіть краще.
Натомість з-за йобаной русні йому довелося написати книгу про щоденну буденну смерть, про мертві тіла, про "пазли" з людей, коли в одному мішку опиняється тіло і ще півтіла, про молитви всім богам аби встигнути довезти чийогось хлопчика живим, про біль та розпуку, коли доводиться робити ампутації, про... про війну, блд.
Ні,
насправді там багато хорошого: і смішні епізоди, і впізнавані з новин події, і навіть зрозумілі буквально десятку людей жарти
(знаєте, пане Олександре, дещо зі сторінки 174 майбутнім дослідникам вашої творчості доведеться довго дешифровувати )І насправді я ані краплини не жалкую, що прочитала цю книгу, але — ось вам гуцульський хрест! —
краще б саме цієї книги ніколи не існувало. Як і причини, з-за якої вона була написана. Я хочу "скучних" щоденників зі скучних ортопедичних травм.
Пообіцяй, що напишеш такий після Перемоги!
