#ЗаЧекінамиАврори #Одеса // Після півторарічної перерви я приї | Dizyngoff

#ЗаЧекінамиАврори #Одеса // Після півторарічної перерви я приїхала до Одеси. Березень, сонце, але ще зовсім не пахне морем.
Бруківка, величні платани, котики та своєрідна архітектура - усе було на місці.
Треба було перевірити, що там по моїй власній одеській трійці. Чи є у наявності тюлічка, дунайка та бичкі?
З моменту відкриття Dizyngoff багато років тому, я прямую саме туди у першу чергу. Бо їжа, як її бачить, розуміє та готує Ніка Лозовська, власниця (разом із своєю родиною) та шефиня закладу абсолютно точно відповідає моїм смакам та взагалі уособлює для мене локальну й сезонну дуже одеську кухню. У сучасному її вигляді і без награної фальші.
Можливо, через те, що Ніка - дочка, онука одеситок і ніби плоть от плоті самого міста, їй не потрібно щось вигадувати чи планувати. Як у ритмі хвиль, вона живе і створює страви, керуючись зміною сезонів ловлі риби, зростання овочів і трендами найвідомішого ринку, Привозу.
І це окреме задоволення - піти туди на ранкові закупи разом. Ніка робить це обов'язково щотижня, має свої ритуали, маршрути. З кожним з продавців - дунайки, тюлькі, овочів - є особисті відносини, маленькі секрети, довгі історії. Ця тяглість є такою приємною рутиною і особливо в ці буремні часи дає основу для укорінення в щось дуже знайоме. В середу я йду на Привоз. І так - кожного тижня.
Тож, коли я приїхала до Одеси, на площі я зробила перше фото - на постаменті більш не було статуї, а біля Дізі вже стояв перший столик з двома гостями. Далі, де зазвичай можна було побачити Дюка та море, пейзаж змінився. Блокпост, піраміди з мішків з піском - ви, напевно бачили ці фото. Але зараз за фото можна отримати догану, перейтися Приморським бульваром не вийде, а до моря спуститись можна аж на Ланжероні.
Після обіду у Дізі небагато людей. Як і на усіх центральних одеських вулицях, де найпоширеніше слово у скляних вітринах колишніх магазинів, кафе чи ресторанів - Оренда (подекуди ще Аренда, але тенденція помітна). Багато людей не повернулись і ми з Нікою розмірковуємо над цим, приходячи до виводу, що у кожного на то свої причини. Та радості це не додає.
Але прихід сонця і наближення сезону все ж таки дає надію. Здається, що ніхто не витримає розлуки з Одесочкою вже у травні, не кажучи про літній кайф. Але до травня ще потрібно дожити. Дізі зараз працює п'ять днів на тиждень, тому що є тільки одна зміна як на кухні, так і в залі. Мало людей.
Аж ось виносять тарілки. Дунайка з молодою картоплею, двічі приготованою. Та тюлечка, без якої неможливо собі уявити подальше життя. Хочеться вічно сидіти на терасі у Дізі, замовляти ці дві страви, пити натуралочку або щось цікаве місцеве, підставивши обличчя сонцю і нескінченно вітатися зі знайомими, які приходять по те саме.
Та ви, коли потрапите у Дізі, не слухайтесь мене (але бутрік з тюлькою замовте!), а просто вчитуйтесь в меню, де є усе - щира любов до продуктів, майстерність у їх поєднанні, іронія та гумор, а головне - не придумана, а справжня, жива, сучасна і прекрасна одеська кухня. Як сама Ніка.
Вийшла так ода любові до Дізі)

І про бичків я не забула. Бо вони були і я напишу!

///

Ще більше новин та історій зі світу їжі - на каналі Модерна Спіжарка.