#СаундЧек Мій дідусь Петро був одним із 22 дітей свого батька. | Дмитро Чекалкин

#СаундЧек
Мій дідусь Петро був одним із 22 дітей свого батька. Він народився в засланні в містечку Чекалки, яке заснували старообрядницькі родини, котрі втекли наприкінці 17-го століття від утисків Московського патріархату зі Слобожанщини до сучасної Удмуртії.

Бабуся Олена була одинадцятою дитиною. Тобто теоретично скільки б у мене могло бути двоюрідних, рідних братів і сестер! А я був єдиним нащадком діда Петра та бабусі Олени, до того як народилися четверо моїх дітей.

Доля бабусі Олени трагічна, але одночасно дуже показова і типова для свого часу. Вона народилася в маленькому містечку Вороніж біля станції Терещенківська Південно-Західної залізниці, звідки Терещенко розвозив по всій Європі цукор зі своїх цукрових заводів (Її мама була двоюрідною онукою Пантелеймона Куліша, що народився в тому самому містечку на початку 19-го століття).

Батько бабусі Олени був шевцем, дуже працелюбним, як розповідала бабуся. Він прокидався о шостій, сідав до верстати і лягав спати о дванадцятій. При цьому він не встигав виконати всі замовлення, тому взяв до себе в майстерню двох підмайстер’їв.

Саме це стало приводом для того, щоб більшовики назвали його "експлуататором трудового народу".

Насправді, більшовикам дуже подобався його будинок, який завдяки зусиллям бабусиної мами був найохайнішим, найкрасивішим на центральній вулиці, був увесь обсаджений квітами, білосніжно побілений. Той будинок було експропрійовано, щоб розмістити в ньому нові органи радянської влади.

Пам’ятаю, як бабуся зі сльозами на очах розповідала мені пошепки про те, як узимку 1919 року більшовики витягали за коси на сніг її хворих на тиф старших сестер, щоб звільнити будинок.

Половина бабусиних братів та сестер загинули ще до того, як більшовики захопили владу, але найстрашніше було те, що ті, хто залишився в живих, попри те, що сталося з їхнім батьком, стали затятими комуністами та комсомольцями, більшовицькими пропагандистами.

Бабусин батько зненавидів більшовиків за те, що вони відняли в нього, вже літньої людини, не лише старших дітей та сімейне вогнище, а й улюблену справу, засоби для існування. Єдиний, хто залишився зі своїм батьком, була моя бабуся, наймолодша дочка.

Жили вони тоді у приймах у родичів бабусиної мами. У 1923 році бабусю Олену прийняли в піонери. Вона прийшла, гордо піднявши голову, додому, в червоній хустці на шиї.

Коли її батько побачив цю червону хустку, то зірвав її з бабусиної шиї, кинув у піч, у вогнище. Бабуся так страшенно образилася, що у віці фактично дванадцяти років втекла від батька і, на жаль, до кінця його життя так із ним і не спілкувалась.

Бабуся зрештою опинилася в Києві і жила в родині свого старшого брата Миколи Макаровича у збереженому досі так званому Морозівському будинку на розі Володимирської та Толстого.

У 1934 році Миколу Макаровича, який на той час був редактором популярного українського часопису “Молодняк”, в якому друкувалися майбутні класики вітчизняної літератури, заарештували за наклепом його товариша, майбутнього відомого українського театрального діяча.

Миколу Макаровича засудили як ворога народу до двадцяти років таборів на Колимі, де він чудом вижив, і повернувся до Києва наприкінці 1950-х років.

І тоді, у 1934 році, перед бабусею знов постав страшний вибір. Вона на той час була вже студенткою Київського університету, але за системою робфаків мала працювати на якомусь підприємстві.

Вона була секретарем партійної організації найбільшого цеху найбільшого київського заводу “Більшовик”. За 10 років до того вона зріклася своїх батьків, і тепер їй треба було зректися свого старшого брата Колі, якого оголосили ворогом народу.

Були скликані загальні партійні збори, на яких бабуся відмовилася визнати свого брата ворогом народу. І бабуся, разом із родиною свого брата, відправилась у заслання до Кіровської області.