16 листопада в Україні відзначається День працівників радіо, | Дмитро Чекалкин
16 листопада в Україні відзначається День працівників радіо, телебачення та зв’язку.
Мої вітання всім причетним!
В одному з випусків програми “SoundЧек” я згадував, зокрема, і початок своєї буремної радійної кар’єри.
#СаундЧек
Наприкінці 1990-х я очолив телерадіокомпанію провідної на той час української газети «Київські Відомості». Наша телерадіокомпанія спиралася на наймогутніший на той час творчий колектив, з якого вийшли керівники практично всіх провідних українських мас-медіа на сьогодні.
Ми були першими ретрансляторами української служби Бі-Бі-Сі, де теж працювали найкращі кадри тодішньої вітчизняної журналістики.
Ми підтримали найпрофесійніший і найпатріотичніший на той час канал «1+1» Олександра Роднянського, з яким уклали тоді стратегічний договір про партнерство.
«Київські відомості» на той час були беззаперечним лідером на ринку українських друкованих медіа і висвітлювали найрезонансніші проблеми української держави
того часу і зрештою стали головним ворогом тодішнього українського президента Леоніда Кучми.
Я сам виступав в ролі найзапеклішого його критика. Багато хто цитував тоді мої формули "кучмократії" та вірші: «Кроха сын к отцу пришел и спросила кроха: «Если Кучма - хорошо, что ж такое плохо?».
Зрештою ми стали жертвою утисків з боку команди тодішнього президента. Був практично знищений головний інвестор, співзасновник «Київських відомостей» - Банк Денді. Його керівники опинилися за гратами.
Я створив тоді Комітет захисту свободи слова, де в мене було три заступники, три Олександри, шляхи яких потім розійшлися. Це Олександр Турчинов, Олександр Лавринович та олімпійський чемпіон, баскетболіст Олександр Волков.
І хоча ми звільнили нашого головного акціонера Михайла Бродського, допомігши йому стати депутатом Верховної Ради, адміністративні утиски все ж призвели до руйнації газети.
Була заборона на оформлення передплати Укрпоштою. Заборонили всім кіоскам «Союздруку» по Україні поширювати нашу газету. Телерадіокомпанію вісім разів виганяли з одного приміщення в інше, прикриваючись якимись вигаданими порушеннями пожежних чи санепідеміологічних норм. Зрештою нас не побоявся прихистити на Рибальському острові Петро Порошенко, за що йому велика подяка.
Але так чи інакше, вже тоді було зрозуміло, що друковані мас-медіа поступаються своїм впливом головному маніпулятору громадською думкою - телебаченню. Тому вже не було особливого сенсу боротися за подальшу долю «Київських Відомостей».
Мені особливо боляче було спостерігати за розвитком українського телевізійного ринку. Я ще у 1995 році написав відповідну аналітичну записку про те, як працював в Ізраїлі орган, аналогічний нашій Національній раді з питань телебачення і радіомовлення, наскільки відповідально ставилось ізраїльське суспільство до процесу контролю над цим найпотужнішим маніпулятором громадською думкою.
Пам’ятаю, як повернувшись з Ізраїлю, звернувся до свого тодішнього куратора в МЗС, запитавши: «А оцю довідку, яку я готував стосовно ізраїльської Нацради, ти якось використав, комусь вона була корисною?» Він мені каже: «Ось дивись. Я ось дироколом зробив акуратно дірочки і підшив їх у файлик, поклав у папочку. Вона тут стоїть у нас на полиці». Це була одна з причин, чому я без особливого ентузіазму сприйняв пропозицію тодішнього керівництва МЗС очолити інформаційне управління.
Можливо, головною проблемою сучасної України є якраз те, що інтереси власників провідних українських телеканалів абсолютно не збігаються з інтересами суспільства як такого. Понад те, вони іноді абсолютно протилежні, суперечать інтересам розвитку українського суспільства.
Це був уривок з моєї нової книги “СаундЧек”, до якої увійшли тексти найкращих випусків однойменної телепрограми.
Замовлення книг: 063-430-57-85 (дзвоніть або пишіть на Viber)
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/30l3eXz
