#НевідривнийКалендар 28 листопада 1970 року була вбита Алла Го | Дмитро Чекалкин

#НевідривнийКалендар
28 листопада 1970 року була вбита Алла Горська - українська правозахисниця та художниця. Тайна її смерті була розкрита лише через декілька десятиліть.

Під час хрущовської “відлиги” почала потроху оживати українська культура, й Алла енергійно влилася в процес національного відродження, як і молоде покоління творчої інтелігенції Києва початку 1960-х рокiв. Найпершим кроком стало освоєння української абетки, після – спілкування виключно солов’їною.

Горська, разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком заснувала клуб творчої молоді “Сучасник”, який згодом перетворився на осередок національно-культурного життя. Завзяті однодумці публічно відзначали Шевченківські свята. У день перепоховання Кобзаря – 22 травня 1963-го – разом із добровольцями організували покладання квітів до його пам’ятника. Відтоді ця хода стала традиційною для патріотично налаштованої української інтелігенції.

Але тодішній владі такий прояв націоналізму не сподобався й імена всіх учасники потрапили на олівець до відповідних органів.

Діяльність “Сучасника” не обмежувалася літературними вечорами. Алла разом із Василем і Лесем віднайшли місця поховання тисяч замордованих енкаведистами людей (Биківня, Лук’янівське та Васильківське кладовища). Про знахідку відразу заявили до Київської міської ради.

До 150-річчя Тараса Шевченка (1964) ректорат Київського університету замовив Горській вітраж “Шевченко. Мати” із підписом: “Возвеличу малих отих рабiв нiмих, я на сторожi коло їх поставлю слово”. Вітраж було встановлено у Червоному корпусі вишу.

Це викликало неабияий резонанс, компартія терміново скликала комісію, яка кваліфікувала розпис як “ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму”. Вітраж зруйнували. Горську виключили зі Спілки художників.

У 1965 році Україною прокотилася чергова хвиля репресій, і багато друзів Алли потрапили до в’язниці. Уже в грудні вона написала заяву прокуророві УРСР, в якій засуджувала арешти й називала їх неправомірними.

Незабаром Горська сама потрапила до рук кадебістів, щоправда, як свідок. З нею проводили “профілактичні бесіди”, погрожуючи, намагалися залякати Аллу, щоби вона свідчила проти арештантів. Та зламати жінку не вдалося.

Сім’ї репресованих художниця підтримувала морально, збирала для них гроші. Сама листувалася з політв’язнями. Дисиденти, які поверталися з таборів, одразу шукали допомоги в Алли.

17 листопада 1970 року в Івано-Франківську відбувся суд над учасником націоналістичного руху Валентином Морозом. Горська, яка мала свідчити, відмовилася, а разом із нею – Вячеслав Чорновіл, Іван Дзюба та Богдан Антоненко-Давидович. Мороза засудили до 14 років таборів. Алла категорично не погоджувалася з вироком і написала протест проти суворого покарання.

28 листопада вона поїхала до Василькова, щоб забрати у свекра швейну машинку. Але додому так і не повернулася. Її чоловік, художник Віктор Зарецький забив на сполох наступного дня й вирушив за дружиною. Але батьківська хата стояла замкненою, і вдома нікого не було. Викликані міліціянти відмовились ламати двері.

29 листопада знайшли тіло батька Зарецького на станції Фастів-2 прямо на залізничній колії з відрізаною головою. І тільки три дні по тому, 2 грудня, міліція відімкнула двері в хату й виявила у підвалі труп Горської. Життя художниці обірвав точний удар ззаду по голові. Хто і навіщо вбив жінку, а потім ще й затягнув у льох?

Слідчі швидко знайшли відповіді на ці запитання – свекор, через особисту неприязнь, взяв і вбив невістку, а потім і сам кинувся під поїзд. Кримінальну справу за місяць закрили. Слідчим було байдуже, що Іван Зарецький був старенький і навіть швейної машинки привезти не міг, бо був заслабкий. А тут – сокирою забив невістку, перетягнув тіло в підвал і, пройшовши декілька кілометрів, покінчив із життям.

Попрощатися із Аллою Горською прийшло багато її друзів. І похорон перетворився на мітинг проти комуністичної влади. Україною ходив поголос, що жінку вбили кадебісти за дорученням влади. Біля могили художниці з промовою виступили Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко.