Віталій Портников: Фактично з перших днів існування незалежної Української держави головний конфлікт був не між корупціонерами та чесними людьми, не тими, хто хотів бачити Україну на Заході, й тими, хто збирався побудувати хороші стосунки з Росією, – а між тими, хто працював на Україну (і навіть на себе в Україні), та російською агентурою. При цьому були періоди – як, скажімо, за часів Януковича – коли російської агентури було об'єктивно більше, ніж просто українських чиновників і бізнесменів.
Я гостро відчув цю відмінність, коли повернувся з Москви до Києва. У Москві я жив серед людей різних політичних поглядів – від шовіністів і реакціонерів до лібералів – але всі вони працювали на власну країну (або на себе у цій країні) й були зацікавлені у своєму баченні її майбутнього. Коли я почав жити у Києві, то побачив величезну кількість людей, які жили інтересами країни, з якої я приїхав, а Україну відверто зневажали – й при цьому могли бути її президентами і прем'єрами, як Янукович чи Азаров. Я довго не міг цього зрозуміти, думав, що це «просто» радянські люди. Але з часом, коли усвідомив, яку політичну роль відігравали чекісти у самій Росії ще у 90-ті, я зрозумів, що це ніякі не радянські люди, а банальні агенти ФСБ – і вся їхня влада, і весь їхній добробут залежать від рівня їхнього співробітництва, як, скажімо, у випадку двох очільників президентської адміністрації, Табачника і Медведчука. І я ніяк не міг зрозуміти: а чи можна побудувати державу, влада і гроші в якій буквально обліплені агентурою країни, яка хоче цю державу згубити?
Як на мене, від перемоги зрадників над державою нас врятував тільки останній Майдан. Ну і те, що у Путіна урвався терпець і він вирішив, що знищення України буде тепер простою задачею й не потрібно більше витрачати зусиль на імітацію стосунків двох суверенних держав. Але коли я намагаюсь уявити, як буде розвиватися ситуація після війни і що ми зможемо протиставити новому ешелону тієї самої агентури, яка, звісно ж, нікуди не ділася, а тільки вичікує, мене починає охоплювати відчай…
