#НевідривнийКалендар 15 червня 1941 року на Буковині народи | Дмитро Чекалкин
#НевідривнийКалендар
15 червня 1941 року на Буковині народився Іван Миколайчук (1941-1987) - видатний український кіноактор, сценарист та режисер. В УРСР носив тавро “неблагонадійного”. Після доносів на нього, Миколайчука кваліфікували як “людину ворожої ідеології”.
Іван був четвертим із тринадцяти дітей у родині Василя й Катерини Миколайчуків. До повноліття дожило десятеро. Більшість так і залишилися жити в рідному селі.
Крім акторської, в Івана Миколайчука була і музична освіта: він у 1957 році закінчив Чернівецьке музичне училище за спеціальністю «хормейстер художньої самодіяльності». Гарно співав, добре грав на інструментах: сопілці, роялі, цимбалах, скрипці, баяні, трубі, арфі.
Історик Ганна Черкаська:
На другому курсі навчання у Київському театральному інституті Івана спробували на головну роль у фільмі “Тіні забутих предків” (на цьому наполіг керівник Миколайчука – Борис Івченко). За старою радянською традицією, в усіх українських фільмах головну роль мав виконувати великорос, представник із Москви. То була політика! І на роль Івана було запрошено Геннадія Юхтіна, тому Параджанов навіть не бажав глянути на якогось там Миколайчука.
Параджанов не з‘явився на знімальний майданчик, а зйомки наказав зімітувати, щоб не сваритися з Івченком.
І сталося диво – кінооператор Юрій Іллєнко догнав Параджанова з криком: “Сергію Йосиповичу! Верніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття!”.
Параджанов подивився гру. Коли ж він вигукнув: “Геніально!” – всі зрозуміли, що Іван – Іван Палійчук, а не запрошений на роль Юхтін. Тому під час знайомства Миколайчука з Юхтіним стався такий діалог:
– Геннадій.
– Іван.
– А я вже не Іван.
Параджанов навіть вивчав гру Івана, бо той грав, наче жив. Сергій Йосипович казав, що, аби його воля, заборонив би Миколайчуку зніматися, бо так зіграти можна тільки раз.
“Тіні забутих предків» потрапили на фестиваль до Аргентини. Миколайчука запрошували на роботу до Голлівуду. Ліна Костенко добре знала Івана, бо її чоловік Василь Цвіркунов був директором кіностудії ім. Довженка. Вона писала: ”Його обличчя знали вже мільйони, а він косив траву”.
«Тіні забутих предків» увійшли до Книги рекордів Гіннесса, здобувши 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні, рахуючи Італію, Грецію, Аргентину. Гарвардський університет вніс стрічку до списку обов'язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. У Радянському Союзі ж фільм на довгі роки ліг на поличку. Як і «Пропала грамота» Бориса Івченка, «Білий плах із чорною ознакою» Юрія Іллєнка та інші українські фільми, визнані «надто націоналістичними».
1974 р. уряд заборонив націоналістичне кіно. З роботи зняли Цвіркунова.
Коли Іван Миколайчук знімався у Болгарії, у гримерну до нього зайшов Жан-Поль Бельмондо. Він висловив своє захоплення картиною, яку бачив у Парижі. Коли їм запропонували перекладача, Бельмондо сказав: «Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось іще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі».
У 1980 р. Іван Миколайчук поставив фільм “Вавілон ХХ” за романом Василя Земляка “Лебедина зграя”. Картину майже наполовину порізали, Іван страшенно нервував, відстоював кожний епізод. Часто повторював, що треба вмерти, щоб тебе зрозуміли. Потім була робота над фільмом “Така пізня, така тепла осінь!”. Мріяв Іван зняти фільм “Небилиці про Івана.” Останній фільм “На вістрі меча” знімав в Одесі, лежачи в лікарні. Уже не міг говорити, тримав у руці дзвіночок.
29 липня Іван і Марічка Карп’юк святкували 25 років подружнього життя.
На срібному ювілеї смертельно хворий Миколайчук згадав діда-ворожбита, який у рік весілля сказав, що житиме Іван ще 25 років. Він помирав на руках коханої. Чарівник кіно хотів, щоб під час похорону йшов дощ – добра прикмета, дощ у дорогу – на добро.
