Сонце легенько присіло на небокрай і, зітхаючи, милувалося люд | Dr. Isaenko

Сонце легенько присіло на небокрай і, зітхаючи, милувалося людством...
Зітхаючи, тому що людина не розуміла його значущості. Вітер почув це зітхання і,
підійшовши ближче, поцікавився:

– Чого так сумно?
– Дивно, – на свій філософський манер підсумувало Сонце, – дуже дивно.
– Що тобі дивно?– не розуміючи, перепитав Вітер.
– Та справа в тому, що кожен день сотні тисяч років я роблю свою роботу,
освітлюю їм шлях і розпалюю їх серця. А вони, Вітер, цього не розуміють. Вони
живуть так, ніби ми будемо бачитись завжди...
– Але, Сонце, почекай, а що ж тут дивного? Вони дурні за своєю природою...
– Ні, Вітер, вони досконалі. Просто вони не розуміють значущості. Значності нас
і значності себе. Вони не замислюються про Час, що нам з ними бачитися лише
мить,у порівнянні з Часом та Всесвітом... Замість цього усвідомлення, вони
накопичують злість та образу, витрачають Час на майбутнє, якого може не бути,
вбивають Землю, воюють, накопичують старі непотрібні речі, бережуть залізяччя,
купляють нові, які я з Часом перетворюю на попіл, виставляють в серванти якість
тарілочки «на кращі часи», не розуміючи, що ці часи – зараз, дорожать піджаками,які
з Часом перетворюються у спогади, складають папірці, б’ються за них, заради них
пропускають мої знаки уваги... А я буджу їх світанками, я проводжаю до сну
присмерками, я цілую їх ластовинням і освітлюю їх посмішки, я люблю їх так щиро ...
А вони...І знаєш, що найголовніше, Вітер? Вони розучилися любити... Любити нас і
собі подібних, Вітер...

Вітер ущух і замислився. Аргументи були правдоподібними.
– Але, Сонце, вони ж сотні тисяч років такі, чому саме зараз ти про це думаєш?
– У всіх і всього є Час, Вітер, і в мене. Немає нічого вічного. Як і в них. Нам дуже
мало з кожним доводиться бачитися. Ти знаєш, Вітер, навіть зараз, той, хто присутній
під час нашого діалогу, на дві хвилини менше буде бачитись зі мною. Мені сумно,
Вітер, як даремно вони витрачають своє життя. Напевно, у всьому винен Час...

Вітер був легковажним та не готовим до філософських дискусій. Він
підморгнув Сонцю і полетів грати з дітлахами у підворітті, ганяти гарненьких
баранчиків в синю далечінь, будувати бархани в золотистих безмежних просторах та
руйнувати міста. А Сонце продовжило свій шлях. Несподівано йому назустріч
прийшов Час.
– Я поруч, Сонце, а ось мене вже немає. Я – жорстокий та справедливий.
Приємний та байдужий. Я йду своєю чергою, моєї провини там немає, я даю людству
можливості, але у кожного свій депозит мене, а там – хто як хоче, той так мене і
використовує. Але, ти ж розумієш, що я всього лише посланник Всесвіту, як, власне, і
ти.
– Постривай, ти хочеш сказати...

А у відповідь – тиша. Лише луна власних думок Сонця. Час пішов.

У тиші зірок Всесвіт прошепотів:
– Я з усім розберусь...

Прокинувшись, Людина відкрила очі і побачила сонце. Воно якось особливо
світило. «Треба взяти окуляри від сонця, щоби не осліпнути» – подумав він.
Порахував свої гроші, які йому треба було взяти до банку і, вилаявшись на трафік,
Людина завела свою автівку і поїхала по справах, з ненавистю до всього. В дзеркал
заднього виду вона побачила свого маленького сина, що біг за автівкою. «Треба
якось виїхати на пікнік, зовсім подорослішав» – подумала вона. Звук телефону
відірвав її від розмірковувань: «Мені ніколи з тобою розмовляти, мам, я зайнятий».
Відклавши телефон в бік, Людина знов занурилася в думки: «Який же сусід мудак,
скільки грошей треба вкрасти, щоби купити таку дорогу автівку». Викинувши
недопалок від сигарети у вікно, вона задивилася на довгоногу білявку: «Файна,
сучка».

Сонце було у зеніті і відблискувало у відображенні дороги. Водій фури не
помітив автівку, що рухалась. Депозит Часу для Людини скінчився.

Сонце продовжило свій шлях, освітлюючи Землю...

Любі мої, досконалі мої, не забувайте про те, що насправді важливо! Не витрачайте даревно найголовніше, що у Вас є - свій Час

До речі, хтось впізнав, звідки фрагмент?)