Лист #14: де роковина інтенсивного болю та провалений курс на | Нікому не кажи

Лист #14: де роковина інтенсивного болю та провалений курс на прийняття

7 ранку, Лісабон. Я повернулась із Таю, доба в перельотах. Чесно, шкіра в мурахах від того, як приємно бути “вдома” (навіть в Лісабоні, який ваша слуга покірна не особливо любить). Сьогодні пишу листа під японський зелений чай із київського чафе “Chaism” з Кабачком під боком.

Весь переліт я без кінця гортала стрічку й читала спогади про останній день/перший день війни. Логічно, висловитись потрібно всім. Що тут ще скажеш?

24 лютого нас всіх розпороли, вже рік кожен з нас зашиває себе як може, як знає. Підручними засобами, нитками зі старих котушок, голками, знайденими в пильних шафах.

Але це не хірургічні шви, а аматорські. Вони періодично гнояться, болять, ниють. Колись вони обов’язково затягнуться і перетворяться на маленькі невидимі рубці. Можливо, хтось навіть назве їх окрасою, родзинкою. Так чи інакше, шрами залишаться у кожного з нас. І ніхто з нас не зможе забути. Ніколи.

Кожен мав, що сказати вчора. Але поміж постів та сторіс зі спогадами я регулярно натикалась на пасивну агресію, поради та вказівки.

“Досить писати про перший день війни, перечитувати це нас всіх травмує”. Еее, точно це травмує?
 “Досить сумувати, йдіть працюйте, якщо не в окопах”. Цікавий розподіл прав на емоції.
”Що ви страждаєте, якщо нікого не втратили? У вас все ще є фізично дім? Мовчіть!”. Моє улюблене – міряти людей за кількістю горя.
Були ще нецензурні та неадекватні пости на цю тему, але переписувати не буду. Там робота психіатрів.

Ох, як багато і солодко ми говоримо про прийняття та толерантність. І ох, як багато нам ще шкандибати навколішки до цього. Мазафака, народ, просто дайте людям прожити це горе так, як вони можуть. Не треба порад, які не просили. Не треба вашого першокласно відточеного сарказму про те, як ви втомились читати історії про перший день війни. Можна просто не читати. Клас?

Ці поради й вказівки – це як на похоронах радити родині посміхатись. Жорстоко і недоречно.

І мене це обурює. Я злюсь. Я не розумію, чому після року повномасштабної війни, яка торкнулась абсолютно кожного, в якій для кожного українця не було нічого хорошого, ми все ще міряємо, розподіляємо, кажемо людям, що їм відчувати та як переживати свої власні травми?! Затикаємо рота, принижуємо? Чому ми це робимо?

Бо-ля-че. І незрозуміло.
Пост без відповіді. Залишу тут подумати.


Слава Героям, вічна пам’ять полеглим!