Вбиті загарбниками люди на узбіччях, братські могили, розстріляні автівки з написами «діти»... Каміння там, де було житло.
Два роки тому цими днями звільнені Буча, Гостомель, Ворзель, Ірпінь. Київщина. Такими з жахом побачили їх ми і весь світ. Скривавленими свідками російських злочинів.
...Зелень залюднених вулиць. Меморіали поряд із новими будинками. Дитячі голоси на майданчиках коло шкіл і садочків. Не злякані, просто дитячі. Два роки по тому.
На цих містах ще є шрами, але вони живі.
На наших душах залишаться шрами, але вони також живі.
Українські міста мають бути звільненими.
Два роки тому «Буча» ввійшла у світові словники синонімом болю.
Нині вона стає також синонімом надії й відродження.
Ми пам'ятаємо. Ми сподіваємося.
Ми – Буча. Ми – житимемо.
