Знову в полі зору всплили історії про вінчання. З мене церков | Про корів🐄 і про життя 🇺🇦

Знову в полі зору всплили історії про вінчання.
З мене церковник як з мого собаки, ніякий. Але якщо підходити через логіку (а в старих обрядах є багато логіки, тільки її розбирати в контексті треба), то вінчання -- це такий вузол, що зв'язує людей навіть в потойбіччі. А отже підійти до цього варто було не нахрапом, поспіхом обираючи дату для рагсу. І навіть оці от пропозиції церковні три дні не пожерти - це не про вічну душу, це про влізти в сукню, як на мене.
Єдина історія про вінчання, яка мені в душу запала, була в моєї хрещеної матері. Це трошки кумедно, бо,на жаль, вона в церкві мп і за священника там (судячи з купи обмовок) колишній кгбіст. Які колишніми не бувають. То той прекрасний дядько, який, коли драматичну мене притягли до нього після розлучення, стукнув мене кадилом і наказав не робити хуйні.
Хрещену з її чоловіком священик той гоняв більше року, щоб ті пройшли якісь різні випробування, я мало розпитувала. Але це були і тривалі пости з поправкою на здоров'я. І турбота про дітей і старих. І неодноразові сповіді. Бо підписуватись на вічність можна лише свідомо, коли пройшов вже закоханність з гормонами, коли вже пройшов вогонь і мідні труби.
А в сукні гарно можна і так постояти.
Йеп, з вірою в вічне кохання в мене теж не задалося з роками.