ріжками підпирає сріблом витканий схил, втоплений у тихе темноводне щодення: піднявши голову, зазирає за плетиво хмар: у сповитому льодом гнізді згорнулося сонце з жаринками в хутрі та кволим вогнем.
кличе ледь чутно, ніжно виспівує голосну і засвічує сонячні очі в засніженій мряці: цівку обрію помережав слабкий промінець. з острахом вона поволі знімає небо з ріжок - а воно стоїть саме, осяяне та принишкле.
