Кілька слів про те, з чим ми входимо в новий рік Друга п | космічна різьба.

Кілька слів про те, з чим ми входимо в новий рік

Друга половина грудня, як завше, стала часом підведення підсумків, і критики_ні, дослідни_ці та культурні жуналіст_ки, не склали винятку. Збираю тут кілька текстів про зміни, що промаркували минулий рік.

Катерина Ботанова розпочинає матеріал словами про те, що 2021 увійде до історії як рік утоми й розчарувань, й узагальнює, що по його завершенні ми маємо «кілька ситуативних перемог та кілька системних поразок». Авторка акцентує на системності невдач та аналізує їхні засновки, які виводить із широкого контексту руху культурних політик після Революції гідності. Катерина акцентує на уявленні про постмайданний рух як про прогресивний, сповнений прагнення до незворотности, і зазначає, що таке прагнення базується на вірі у прогрес (мовляв, далі точно буде ліпше) та небажанні / неможливості навіть уявити повернення минулого. Мантра штибу «ніколи знову» стає певним жестом самозаспокоєння, від якого вимагається запевнення в немарності докладених зусиль.

Катерина указує на потребу в перегляді мірок, якими ми визначаємо бажане майбутнє й (не)розуміння цінностей, які беремо за орієнтири. Авторка порівнює довгострокове та короткотривале планування, висвітлюючи відповідні прагнення, одне з яких полягає в утечі від минулого, й акцентує на потребі в рефлексії й уважності. Я також убачаю в цьому бажання якомога швидше дистанціюватися від травматичного минулого, не пропрацювавши його — принаймні, адже на те нам, як суспільству в умовах постійної нестабільності, завше бракне або часу, або ресурсу. Ця стратегія виявляється недієвою: маємо накладання систем планувань, неналежність більшости рішень суспільству через відсутність обговорення та суперечки щодо кількісного та якісного в культурі. Добре питання, яке ставить авторка: яку саме систему намагається побудувати культурна спільнота в Україні після 2014 року — ефективну чи людяну?

Про подібні речі пише і Євгенія Нестерович. Авторка акцентує на браку досліджень та статистики (від себе додам, що це повагом змінюється, цьогоріч з’явились два добрі дослідження: Статистичний портрет молодо_ї художни_ці та Освіта менеджерів культури). Євгенія акцентує на трендах минулого року, якими визначає зростання кількості та якості україномовного контенту, ухил у високий перформативний жанр (що увиразнив труднощі середовища й взаємодії його áкторів), співпрацю мистецтва з приватним капіталом та оцифрування спадщини, раніше нестрімку через негнучкість державних музейних установ та відсутність доступу до фондів у незалежних гравців. Інші питання, яких торкається критикиня, стосуються зростання уваги до «наших двадцятих» та увиразнення мислення про себе як про модерну націю, що маркується появою відповідних постійних експозицій. Євгенія також пише про відчуття втоми та потребу в перегляді суспільного договору.

Настя Калита, Ксенія Малих, Костянтин Дорошенко та Гаррі Краєвець говорять про минулий рік у мистецтві, називаючи його «роком перевиробництва». Дослідниці й дослідники акцентують на строкатому поверненні подій по послабленні карантинних обмежень.

Адженда, з якою працювали українські митці, світова: це теми фемінізму, квіру, ідентичності, екології, деколонізації, пам’яті й травми. Виставкові проєкти, зокрема, торкалися тем інклюзивності та відкритості, іронії над маргінальністю, переосмислення радянської спадщини та музеєфікації поетичного й перформативного, й мали різної якості кураторські стратегії та публічні програми, що безпосередньо залежали від продуманості й тієї ж інклюзивності в широкім сенсі.

Загалом, скидається на те, що ми входимо в нові й масштабніші витки, для яких маємо детально й вдумливо перегляди засновки, на яких будуємо свої дії. Словом, цікаво!