Окупація — це середовище примусу — продовжуємо знайомити ва | Гендер в деталях
Окупація — це середовище примусу
— продовжуємо знайомити вас з частинами статті Ярини Волошин «Якими мають бути норми захисту й допомоги постраждалим від сексуального насильства?» —
Сексуальне насильство як спосіб ведення війни існує тисячоліттями. Нам пощастило жити в час, коли насильство принаймні визнано злочином і є вже певна практика в його розслідуваннях за підсумками збройних конфліктів 1990-х і 2000-х.
Наприклад, у справі «Прокурор проти Домініка Онґвена» Міжнародного кримінального суду командира звинувачували в багатьох злочинах сексуального характеру. За його наказом викрали й силоміць утримували сімох молодих жінок у віці 15–19 років, які були його «дружинами». У їхні «обов’язки» входили не лише регулярні сексуальні акти, а й доглядова праця в домі (прибирання, готування, прання тощо). За невиконання наказів їх могли побити і навіть убити, як і за спробу покинути той будинок.
Під час тривалого судового процесу одна з постраждалих жінок сказала: «Протягом восьми років він мене ні до чого не примушував. Ми жили як чоловік і дружина». Такі свідчення МКС не взяв до уваги: існувало середовище примусу, а отже, це був злочин сексуального характеру.
Ба більше, суд зазначив, що це лише підтверджує «інституціоналізовану природу зґвалтувань», адже йшлось про виконання «ролі дружини».
Найголовніше для нас у пошуку аргументів для українського суспільства — це однозначний висновок суду: в обставинах примусу не може йтися про «добру волю», згоду на стосунки чи будь-які інші ознаки партнерських сексуальних стосунків. Це воєнний злочин, де є конкретна постраждала, навіть якщо комусь здається, що це зрадниця, яка погодилась на стосунки з ворогом.
Таких самих висновків дійшов Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії, коли свідчення молодої боснійської мусульманки, відомої як «Свідок 87» розкрили весь жах і глибину контролю й влади, що їх встановлювали над постраждалими жінками.
Вони жили в рідному місті, в незамкнутому будинку, інколи навіть ходили в кафе разом із ворожими військовими, але жах, який з ними відбувається, — це і є воєнний злочин. Дівчина розповідала, як виконувала домашню працю, як самостійно знімала одяг, коли їй наказували це зробити, який тотальний контроль над нею й іншими дівчатами мали військові, котрі їх утримували (так, утримували, попри незамкнені двері).
повний текст читайте за посиланням
