Новини циганського табору. Пару днів тому розговорилися з двом | Горовий

Новини циганського табору. Пару днів тому розговорилися з двома продавчинями в Козаровичах. В результаті одна з них прислала на вайбер п’ять адрес родин, яким зараз сутужно. Попередньо обдзвонивши їх і розпитавши що до чого, сьогодні ми з Оленкою рвонули.
Димер.
– Ви самі не знайдете, я на дорогу вийду, – рипить в трубку Едуард.
І дійсно, за кілька хвилин ми бачимо край дороги його постать. Сивий, спирається на держак від парасолі. Показує на подвір’я вглибині.
– Доброго дня, – вітаємося з ним і з дружиною, яка виглядає з‐за паркана.
Хата в них дивна, приземкувата, більше схожа на розширений будівельний вагончик. Подвір’я утопає у квітах.
– Ми з Вірменії. Перебралися до вас. Давно. Це в нас вже третій раз так… ніяк від тієї росіі не втечем, – хитає головою чоловік.
Розвантажуємо ліки, їжу, побутову хімію. Жінка дуже радіє постільній білизні.
– А ви не виїздили з окупації?
– Та куди нам їхать? В нас нема нікого. Донька навпаки, прибігла до нас бо в погребі сиділи.
Видаю чоловікові ціпка.
– О! Це діло. А то на того зонта спираюся. Я б і не подумав, що у вас таке може буть.
– В нас, циганів, все може буть.
Сміємося. Вже ніби знаємо одне одного вічність.
–​ А одяг у вас можна попросить?
Записуємо розміри. Видно, що тут без нас надалі точно не освятиться.
Друга адреса неподалік. Однак з першого разу не знаходимо.
– Ось я вас вже бачу, – веде нас по телефону господиня, – беріть лівіше з траси і нагору.
Дорогу перекриває дрібний кіт, який розлігся посеред дороги і не бажає поступатися дорогою. До речі, тварин по Димеру на дорозі чимало. Деякі зовсім не хочуть поступатися власним простором.
Зрештою кіт незадоволено відходить і ми зупиняємося біля хати.
– У нас‐то в принципі до цього всього все нормально було, – ніяковіє Оля, заносячи торби на подвір’я. – Зараз важко. В чоловіка з роботою біда, я в декретній відпустці.
У Олі троє дівчат. Найменшій немає й двох. Тікали від росіян вже через їхні блокпости.
– Дуже страшно було. Але й лишатися не можна було, так тут літало все, діти дуже боялися.
Оля бідкається, що багато навезли. Ще й заспокоюємо, що все під контролем.
– А молоко – це дуже добре. Дівчата молоко люблять, а грошей не дуже.
Врешті домовляємося, що навідаємо десь за тиждень.
Третя адреса. Господиня, з якою я говорив, почувається зле. Виходить господар. Він спирається на товстий саморобний ціпок.
– О, – кажу, – ось ми вам ваш «ахтамат» замінимо.
– Гарний, – розглядає новий ціпок чоловік, – а то вже собі цим на долоні мозоля намуляв.
Розповідає, що з дружиною нікуди не виїздили, хоча й було дуже страшно.
– Ці, руські, приходили, хотіли машину забрать. Волга в мене. Но ми тут нахімічили трохи, вони крутили‐крутили, та так і не завели, то кинули. А так би були гайки.
– Багато пограбували хат?
– Та купу. Ще й наші такі були, шо з ними вась‐вась і під шумок тягнули все.
Наступна адреса на околиці, на самому виїзді з Димера. Тут живе Юля разом з чоловіком і трьома дітками.
– Тут у нас страшне було. Росіяни отам збоку гаубиці поставили і навалювали по наших. Ну, і сюди прилітало. Ми виїхали в інше село, бо крайня хата, було зрозуміло, що рано чи пізно розтрощать.
Хата вціліла. Хіба повибивало вікна.
– Ті повибивало, а це «освободітєлі» вибили, як залазили.
– Жили у вас?
– Ні. Боялися, бо, кажу, крайня хата. Так, повиносили трохи всього. В нас особливо й брати було нічого.
Юлін чоловік будівельник. Рукастий. На момент нашого приїзду вдома не було, пішов на роботу. Єдине що – погорів увесь інструмент, який в нього був. Тож лишаємо перфоратор та шліфмашинку і домовляємося, що він набере і розкаже, що йому треба.
– Діти й досі бояться різких звуків, – розказує Юля. – З цим всім, то ще й матюкатися навчилися. Бо ж тут такий дурдом був, що не передать.
Далі – Козаровичі.
Тут на нас чекає бабуся. Ходить повільно, спираючись на два ціпочки, однак боєць.
– То машина нашого знайомого, – перехоплює мій погляд на розстріляний жигуль. – Вони зі злості постріляли, бо хазяїн військовий. У машині нікого не було.
Оленка пакує їжу та хімію і відносить під хвіртку.
– Я нікуди не їздила. Важко ходить. Вирішила: як буде – так і буде.