​​'Вільні малолюдці' Зазвичай я не пишу ніяких відгуків на кн | Grumpy readerka

​​"Вільні малолюдці"

Зазвичай я не пишу ніяких відгуків на книги Террі Пратчетта, бо:

а) я вважаю їх всі за дефолтом дуже кльовими і планую читати решту свого життя по колу;

б) важко сказати щось хоч трішечки нове, бо складається враження, що всі і так вже читають Пратчетта по колу, одна я відкриваю його історії для себе вперше.

Тим не менш, "Вільні малолюдці" - це та книга про яку хочеться волати з балкона. У мене мегависокі очікування до книжок сера Террі, але Тіфані Болячка перевершила їх буквально з кількох сторінок знайомства. Якщо уявити, що бабуні Дощевіск та тітоньки Оґґ не існує, то Тіфані однозначно стає моєю улюбленою героїнею всього Дискосвіту.

Сюжети у книгах Пратчетта - взагалі не основне, але скажу кілька слів. Події відбуваються у Крейдокраї, де юна Тіфані Болячка зростає у вівчарській родині. У неї є міцна залізна сковорідка, книга з догляду за вівцями, спогади про бабцю, а також менший не надто розумний брат, якого вона мусить глядіти. Ще Тіфані має Перші погляди та Задні думки.

Одного дня у житті Тіфані з'являються Нак Мак Фіґлі - народ вільних малолюдців (щось середнє між шотландцями і смурфами), які визнають у ній відьму і готові допомагати. Це дуже кумедні, але войовничі створіння, що вважають своє життя райським. У них є маленькі гострі мечі, які починають світитися блакитним, коли десь поруч з'являються їхні одвічні вороги - правники (не чекав, Толкіне?), а також мишиці - бойові музичні інструменти, що підозріло нагадують волинку.

Це історія про спостережливість, мудрість і сміливість. Про Королеву, що викрадає маленьких хлопчиків (не чекав, Андерсоне?). Про брехню в казках. Про страшні сни. І, звісно, про овечок та скипидар.

"Ті, хто в силі, мають помагати тим, хто безсилий. Той, хто має голос, має заступитися за безголосого".

Дуже б хотілося стати такою як Тіфані, коли виросту, але боюсь, що цей потяг вже пішов. Лишається тільки чекати на наступні книжки з цієї серії.