'Кордони мрій' або рай невизнаних республік Зі збірками худ | Grumpy readerka
"Кордони мрій" або рай невизнаних республік
Зі збірками художніх репортажів я тісно подружилася кілька років тому після того як майже випадково прочитала "Єгипет: харам, халяль" Петра Ібрагіма Кальваса. З тих пір я ретельно відстежую новинки, особливо у "Човна", але завжди радо беру репортажі й в інших видавництвах.
Цього разу мені пощастило (чи не пощастило) натрапити на "Кордони мрій" Томаша Ґживачевського від "Книги XXI". Це польський автор, який, зробивши вояж по невизнаним територіям, записав свої враження. Мушу сказати, що великою перевагою для мене був стиль написання: пан Томаш не так вже і багато говорить своїх власних думок, але з того, кому він "дає мікрофон" і як описує цих мовців, можна зробити цікаві висновки.
Одразу почну з недоліків: їх на мою думку тут кілька. Перший - це ілюзія неупередженості автора. Якось так сталося, що, говорячи про Південну Осетію (куди його не пустили зрештою) чи Одеську республіку (як ту, якій пощастило не відбутися) він дозволяє говорити двом сторонам, але чомусь, про Нагірний Карабах висловитися у книзі змогли тільки вірмени, а в історії з Абхазією фактично не знайшлося місце думці грузинів. Та й таке.
Другим невеличким недоліком я вважаю маніпуляцію видавництва з обкладинкою і анотацією: або вони не вчитувалися у текст, або вони зробили це спеціально. Справа в тому, що видавці книгу намагалися вкласти в концепт "невизнані республіки made by Russia": тут на обкладинці і Донецьк, і Луганськ, Абхазія, Осетія, Нагірний Карабах, Придністров'я; теж саме обіцяє і анотація, в той час як насправді, хоча автор негативно ставиться до російських втручань, тут є й інші історії. Наприклад, пан Томаш їздив до курдів у Туреччину, а ось про Донецьк є від сили десяток теоретичних сторінок, сам автор туди не потикався (і я його не засуджую), а про Луганськ особливо і не згадують. Та й таке.
Детально розказувати про кожну з республік було б нудно і мені, і вам. Згадаю тільки ті епізоди, що здавалися найбільш цікавими.
У Придністров'ї пану Томашу вдалося поговорити з професором Миколою Бабілунґою, який, власне, і став архітектором сепаратистської ідеології для Придністров'я. Засуджуйте мою упередженість, але тези в нього звучать категорично мерзенно і спрямовані на підтримання ось цієї думки:
"Там за Дністром - націоналісти-кровопивці, які хочуть запровадити єдино правильний румунський "мір", а в нас - гармонійне поліетнічне суспільство, в якого Європа може повчитися толерантності".
В Абхазії автор відвідав зруйнований санаторій Гульрипші, що був побудований для хворої на сухоти жінки одного з імперських фабрикантів. Це величне місце (просто погугліть, воно було величне!) зараз моторошна пустка, вкрита тропічною рослинністю і сміттям. Також Абхазії "пощастило" приймати футбольні змагання для невизнаних республік і, обігравши сомалійців та об'єднаних корейців Японії, стати чемпіоном світу!
В Одесі - дуже символічно, що я читала ці розділи як раз 2 травня - пан Томаш, наговорившись з усіма, допиває пиво і йде гуляти, поглинутий страхітливою думкою яке пекло тут могло бути якби місто не відстояли. Дуже болісне нагадування як для одеситів так і для мешканців кожного з українських міст.
Як я вже сказала, оптика автора дозволяє йому бачити катастрофічні наслідки втручання Росії у життя більшості з цих "республік", про що він регулярно нагадує читачам.
"Навіть військову пекарню й ту збудувала Москва. Осетинські солдати їдять російських хліб".
""Абхази, абхази, абхази, ви свабадолюбівий народ". Любченко ллє на душі своїх одноплеменців бальзам надії. Російською".
"Імперська логіка проста: якщо перефирії жеруться між собою - вони ніколи не об'єднаються для того, щоб разом вчепитися в горло метрополії".
Читати цю книгу мені було переважно цікаво, але сумно і ненависно. Майже всі ці "республіки" штучні та мертвонароджені, вони не мають майбутнього і притягують до себе останніх покидьків та кадрових російських військових. Звісно, про біди чужих країн читати легше ніж про свою, але все одно пече.
