Ласкаво просимо до Бухаресту Рано чи пізно я мала дійти до | Grumpy readerka
Ласкаво просимо до Бухаресту
Рано чи пізно я мала дійти до цієї книги, тим паче, я виносила її у відео про свої книжкові плани на 2021 рік, але тоді я навіть не уявляла наскільки вона хороша і наскільки сильно мене вразить. Варто зауважити, що я вже давно відкрила для себе художні репортажі, але стиль Малґожати Реймер віднині підняв планку моїх очікувань.
Що я знала про Бухарест? Що я знала взагалі про Румунію? Чому я нічого не знала? Це ж країна поруч з нами, настільки поруч, що маємо 600 кілометрів спільного кордону. Незбагненно, чому інформація про їхню історію, зовсім недавню історію, дійшла до мене тільки зараз.
Раз я вже почала говорити за стиль, то мушу відзначити, що пані Реймер пише неймовірно красиво, її образи, порівняння, описи - вони дуже влучні, але в той же час дивовижно щемкі. Мені боліла редактура та коректура цієї книги, бо тут пропущені такі очевидні помилки, що йой. Час від часу у розповідях від першої особи з'являються чоловічі закінчення "я пішов/побачив/узяв...", переплутані місцями літери у словах, а одного разу зустрілося "nfr" серед українського тексту, що, вочевидь, означає "так", якщо набрати його на англійській розкладці клавіатури. Утім, навіть такі речі не псують враження.
У центрі книги - Бухарест. Це столиця Румунії, це місто, яке пережило так багато, але в той же час вивчило дуже мало уроків історії. Це місто злиднів та розкошів, місто землетрусів, місто бездомних собак та недбалих таксистів, місто митців, а в той же час місто-травма. Місто, забудоване божевільним злодієм, моральною потворою, диктатором, Батьком Нації та Генієм Карпат - Ніколае Чаушеску.
"Малий Була намагається повісити у класі портрет Ніколае Чаушеску. Він б'є молотком у стіну - цвях ламається. Лупить у наступний - цвях гнеться. Лупить у третій - цвях розсипається. Була йде до вчителя.
- Товаришу професоре, його неможливо повісити, треба його застрелити".
Період його правління та наслідки, які румуни й досі вигрібають, - провідна тема цієї книги. Тут можна багато про що згадати, але мене найбільше вразили розділи про будівництво Народного дому (просто погугліть як виглядає цей гігантський мраморний склеп), а також про чверть століття примусового розмноження. Справа в тому, що Чаушеску мав амбітну мету: до 2000-го року в його країні мало бути двадцять п'ять мільйонів румун, тож у 1966 році забороняються контрацепція та аборти. Малґожата говорить з жінкою, що зізнається їй: минуло вже стільки років, а я досі не можу дивитися на в'язальні спиці, бо це був основний інструмент домашніх абортів, спицями чи гострими рослинами жінки старалися проштрикнути матку, аби викликати кровотечу і позбутися вагітності. Комусь вдавалося, хтось помирав, хтось потрапляв до в'язниці. Цих жінок тисячі. Можливо, мільйони. Як і дітей, які народилися небажаними, непотрібними. Зла кривава посмішка долі: саме ці діти зрештою і знесли диктатора, але чи стали після цього вільними?
"...молоді люди не мають антитіл до опору диктатурі. Адже авторитаризм постійно вигадують заново. Зло вигадують заново. Свобода, як повітря. Коли ти її маєш, то не відчуваєш, що вона потрібна. Але коли її бракує, ти починаєш задихатися..."
Малґожата Реймер має дивовижний дар, вона вміє бачити красиве серед потворного, і нам дуже пощастило подивитися на таке неоднозначне місто саме її очима. Зрештою вона у свій спосіб любить його. Незабаром вона поїде туди знов.
