На момент приходу на посаду Порхуна і початку робіт злі були в | Ю.Г. | Юрій Гудименко
На момент приходу на посаду Порхуна і початку робіт злі були вже абсолютно всі. Родини загиблих – тим, що їм місяць за місяцем обіцяли поховати їхніх героїв ось-ось і все відкладали на потім. Ветерани – тому що рівень комунікації і менеджменту міністерства ветеранів яскраво продемонстрував всю глибину глибин. Уряд – тому що все відбувалося через жопу, депутати Верховної Ради – тому що вони виглядали як кретини, голосуючи поспіль за два майже однакові закони, які розміщували кладовище в абсолютно різних місцях, УІНП – тому що вони попереджали, місцеві – тому що їх не попередили, і так далі.
Процес у 2024 році худо-бідно пішов, і вже було можна розраховувати на перші поховання цього року, але зʼявилася нова проблема. Місцеві мешканці почали протестувати проти будівництва як такого. І під «протестувати» я не маю на увазі тільки мирні акції, бо були і блокування техніки, і не дуже мирний тиск на будівельників.
Я з величезною повагою відношуся до права на протест. Плюс я чудово розумію відсутність нормальної комунікації у минулому році, коли приймалося рішення. Я взагалі все розумію. Але мені видається що це вже бляха занадто.
Всі аргументи місцевих мешканців зводяться в цілому до простої фрази: НЕ ТУТ. Тіла мертвих отруять грунтові води. Випиляють всі дерева. Там болото і не можна ховати. Там красиво і ми там гуляємо. І загалом – ми не проти кладовища, ми за кладовище, але НЕ ТУТ.
Слухайте, це несерйозно. Читати про «екоцид» в країні, де відбувається геноцид – тут, справжній, зараз, щогодини – і що цей «екоцид» розпочнеться через поховання військових – це за всіма межами.
Ви могли б домовлятися з міністерством про конкретні речі. Не будуйте ось тут і ось тут, на цих участках. Давайте отут залишаться дерева. Давайте зафіксуємо наші домовленості письмово. Але ви хочете, за великим рахунком, щоб на землях, які вам не належать, було так, як вам хочеться. Ці землі належали державному інституту і перейшли до державної установи. І глобально держава – з усіма властивими їй недоліками і помилками – вирішила, що меморіальне військове кладовище буде там. І воно буде, більше того – воно мало бути вже давно. Воно потрібно державі – не політикам, а Україні.
Тому моя порада місцевим мешканцям проста. Домовляйтесь про конкретні деталі, фіксуйте їх і слідкуйте за виконанням домовленостей. І це все. Кладовище буде там, бо вже час. Це далеко не ідеальний варіант, але в житті мало ідеальних речей. Назви ваших сіл можуть увійти в історію гордо, як увійшов Арлінгтон, або з ганьбою, якщо частина мешканців буде силою перешкоджати будівництву військового кладовища. Це навіть дико звучить.
P.S. Відповідаючи на питання «А хто ти взагалі такий». Історик за освітою, молодший сержант ЗСУ у відставці, автор ідеї Дзвону памʼяті біля будівлі Міністерства оборони, який відкрили у 2018 році. І так, повірте, якби у мене було своїх 200 гектарів, я б віддав їх під кладовище. Занадто багато вже вулиць, названих на честь товаришів.
