Насправді вся ця історія з Софією Лапіною вона про те, що ЛГБТ-рух в Україні як мінімум керується круглими їбанатами. Сліпим був той, хто намагався цього не помічати з ідеологічних міркувань – насправді цих людей треба було сторонитися завжди.
Я не підтримував атаки правих на ЛГБТ-акції, але в людських якостях наших правих я не сумнівався. Й коли я бачив щось про "підруснявих ліваків", то це мене сильно ранило через несправедливість цих звинувачень – я взагалі не правий, але я знав, що війна буде, й я знав хто буде постити шизу в Інтернеті й намагатися привертати до своєї особи увагу, а хто без зайвого пафосу буде постити спільні фото з передової та некрологи. Й тепер коли я відкриваю ленту фейсбука й вона переповнена некрологами тих, котрих весь цей час поливали брудом апологети психічно хворих активістів, мені хочеться дуже багато кому дещо висказати. Або не казати вже нічого.
