Freedom is not free Деталі важливі. І у великому, і у малому. | Гайдукевич

Freedom is not free
Деталі важливі. І у великому, і у малому. Ми зараз воюємо за незалежність країни. Але уявіть – ми програли і російські війська силою повернули Україну в стан колонії? Незламні подалися в екзил, а через років 100 нащадки знову проголошують Незалежність. Уявіть, вони проігнорували нашу нинішню боротьбу і просто сказали «це день встановлення Незалежності…».
А як же ми, спитають наші душі? Невже ми дарма боролися?
22 серпня 1992 року Микола Плав'юк, останній Президент УНР в екзилі (1989—1992), урочисто передав президенту України Леоніду Кравчуку відповідні повноваження та регалії – ті, хто подалися у вигнання і зберігали там жаринку державності, повернули символ незламності додому. Цивілізовано, визнаючи, що вигнання державності завершено, а повноваження представників бездержавної нації – складено. Заявлена 1 грудня 91 року новітня державність продовжує традицію і є правонаступницею української державності 1917-1921 років.
Формальність? Ні. Визнання, що сили, хист, героїзм, кров, піт, сльози українців Перших і Других Визвольних, були не дарма - невидима легітимність від живих, мертвих і ненароджених. Символізм? Так. Тільки ми ним так і не скористалися. Не поставили себе на місце тих, хто боровся, а їх самих покинули в пилюці історії. Через 24 роки історія нас покарала війною – щоб відчули – за незалежність платять кров’ю.
Freedom is not free. Вичерпна формула. Ми це почали розуміти лише в 2014. Так чому досі говоримо, що 24 серпня 1991 держава народилася\встановилася? Чому нам, як нації, бракує духу визнати – держава у нас була і раніше, просто її було вбито? Хто вбив? Росія. В який спосіб? Прямою військовою інтервенцією (із елементами гібридної війни, авжеж). Що почалося після силового знищення держави? Окупація. Коли?
Остання надія зброєю повернути державу була втрачена в листопаді 1921 року – розгром Другого Зимового походу. Далі – зачистки, голодомор 21-23 років і юридичне оформлення окупації під вивіскою СРСР 30 грудня 1922 р.
Ми, кожен, хто ненавидить совок і ті, хто скавучать по морозиву за 20 коп., народилися в окупації. Просто одні змогли вирватися із смислового полону, а іншим комфортніше в московсько-радянській матриці.
І от , 30 років тому знищене ВІДНОВИЛИ. А повернення символів державності із вигнання було доказом - не на порожньому місці. Так - постколоніальний люд не знав, якою ціною. Так - ми просто зафарбували червоне синьо-жовтим і далі продовжили жити в звичках і рефлексіях УРСР. Так – це підживлював окупант, який нікуди не подівся. Так – інфантильність робила війну лише питанням часу. І от вона за вікном 8-й рік і невідомо скільки ще буде. То що, може час визнати – ми не винаходимо державність, ми захищаємо відновлене.
Просто ті, хто йдуть парадом на Хрещатику, хто тримає оборону на видимому і невидимих фронтах підняли зброю, що була в руках петлюрівців, гетьманців, січовиків, холодноярців, мельниківців, бандерівців. Не на порожньому місці.
Ті, хто намагається будувати громадянське суспільство, культивувати компетентність, просувати інституції, цінності, принципи, візії – не на порожньому місці. І раніше були ті, хто ризикнув будувати державу на уламках імперії. Одних вбили, інших згноїли, третіх – поламали. Але вони були. І успіхи у них - були.
Кажуть, «у нас не вийде як у Балтії». А не треба копіювати. Треба не віддавати своє і називати речі своїми іменами. Як у великому, так і в малому. Бо деталі – важливі.
Так може ми дорослИ зізнатися собі і людям – 24 серпня день ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ? День початку модерної української державності. Не на порожньому місці. І дорогою ціною.