Відкрию секрет: Карл і Чарльз — одне й те ж ім’я До норманськ | генрі, kissінжир

Відкрию секрет: Карл і Чарльз — одне й те ж ім’я

До норманського завоювання Англії 1066 року воно існувало серед жителів сучасної Британії у формі Кіорл, а після нього прижився тотожний сучасній французькій варіант Шарль (бо ж нормани прийшли, зокрема, із сучасної Франції). Жителі Британії почали вимовляти його так, як їм зручно — Чарлз.

А тепер увага: англи, нормани, франки й инші племена, зокрема з території сучасної Німеччини, — германці за походженням. Тому ніякі німецькі історики XVIII ст. нікому не нав’язували мовних норм за змовою з російськими царями, як уже встигли написати деякі політтехнологи й навіть телеведучі. Наприклад, Карл Валуа й Генрік Люксембурзький фігурують у польських джерелах ще з XVI ст. Воюючи між собою й з иншими, германці задовго до цього створили спільний культурний простір, що не вписується в сучасні кордони, але має свої особливості залежно від держави.

Тому сперечатися про Карла й Чарльза (Анрі й Генріха, Луї і Людовіка) — це все одно, що сперечатися про Олександра й Алєксандра чи Володимира й Владіміра. До речі, новий український правопис 2019 року фактично ставить між останніми знак рівности. Із цим положенням теж можна сперечатися — що мовознавці й роблять — і саме під впливом таких суперечок поступово формується новий узус і мовні норми.

По-науковому, існування в нашому вжитку імені «Карл» стосовно монархів — це традиційний ономастичний відповідник, що сформувався на основі практики, зручности вимови, ужитку латини й т.д. Їх ми використовуємо й у инших випадках: скажімо, Аліса замість Еліс із твору Льюїса Керрола. Чому ж ніхто не дискутує на цю тему? Правильно: бо так склалося традиційно. До речі, не лише в російській чи українській мові. У Польщі — Карл, в Італії — Карло, у Чехії — Карел.

Як стратегії перекладу англійського Charles, Карл (традиція) і Чарльз (транскрипція) мають право на існування. Утім у випадку монарших осіб традиція схиляла шальку терезів у бік першого.

Унаслідок двох світових воєн певною мірою почала формуватися альтернатива, що відкидає німецьке. У 1917 році Саксен-Кобург-Готська династія стала Віндзорською, щоб порвати зв’язки з кайзерами, а Філіп Баттенберг став Маунтбеттеном, коли узяв британське підданство (це покійний принц Філіп, чоловік Єлизавети ІІ).

Але це вже пов’язано з екстралінгвальними чинниками — хвилями націоналізму, що почалися значно пізніше за формування мовних конвенцій.

У підсумку, я б сказав, що в алгоритмі дій перекладача в цьому разі врахування традиції стоїть вище за модні віяння. Утім моя думка — лише одна з тисяч.