Доброго дня всім, хто мене знає, і всім тим, хто дізнався про | Иняз to be like

Доброго дня всім, хто мене знає, і всім тим, хто дізнався про мене від інших людей, котрі коментували пости, написані про мене.
Я Денис Сидоров, студент факультету іноземних мов Каразінського університету. На початку квітня було викладено моє особисте листування з одногрупницею, в якій першого дня війни я, намагаючись її заспокоїти, написав не те, що я реально думав і відчував, а те, що, як мені здалося, дасть їй можливість зібратися з думками і впоратися зі стресом. Це листування стало надбанням різних каналів. Я дуже жалкую про написане, і я пишу свою відповідь (може бути не дуже вчасно) на все те, що з'явилося в мережах і обросло, як снігова куля, несправедливими звинуваченнями на мою адресу, наприклад, такі як нібито розповсюдження фейків у соц.мережах. Можливо, я виявив слабкість, що одразу не відреагував на те, що потім з'явилося у зв'язку з цією ситуацією. Мені одразу треба було б пояснити те, що сталося, і визнати, що таке неприпустимо ні говорити, ні писати, ні думати.
Справді, написане мною в тому особистому листуванні прозвучало абсолютно непатріотично і по-цивільному негідно. У відповідь на це в мережах з'явилося дуже багато неприємних та необ'єктивних коментарів і домислів на мою адресу, і я зараз розумію, що потрібно було своєчасно відреагувати на все і написати те, що я думаю насправді, а не залишити всі канали, щоб не вислуховувати все те, що там почали писати.
Я – громадянин України. Я завжди був, є, і буду патріотом своєї Батьківщини. Я ніколи не збирався втікати зі своєї країни, і вірю, що справжній патріот у такий тяжкий час для Батьківщини повинен залишатися тут і робити все можливе для перемоги.
Я і зараз залишаюся в рідному місті, живучи в артилерійській канонаді (РСЗВ, градів, смерчів та ін.), і не тікаю, як це зробили багато хто, покинувши місто і країну, а залишаюся разом з улюбленим містом, щоб допомагати тим, хто цього потребує (старим та інвалідам, які залишилися тут і безпорадні у своїй самоті).
Я з династії Каразинців у третьому поколінні. Я люблю свій факультет і наш університет, а також я потомствений харків'янин, і дуже люблю своє місто і пишаюся тим, що я тут живу.
Я хочу висловити свою справжню громадянську позицію, те, що я насправді відчуваю і думаю. Я ніколи не чекав і не чекаю ніякого Руського миру на нашій землі. Наша земля належить моїм предкам - українцям і належатиме їм завжди. Я хочу бути гідним найвищого імені громадянина України. Мої батьки, мої діди та прадіди були справжніми патріотами. Один мій прадід загинув, захищаючи свою рідну Україну, а другий залишився інвалідом після війни.
Я завжди ставився до людей і ставлюся щиро і з глибокою довірою, прагну допомагати і підтримувати тих, хто поруч. Я вірю і сподіваюся, що все моє подальше життя доведе, що я щирий патріот своєї Батьківщини і просто гідна людина. Я хочу очистити своє ім'я від тих ярликів, які прикріпили до нього. Життя варте того, щоб не бути сволотою і зрадником. Я хочу, щоб моя країна пишалася мною, і я робитиму все, щоб довести свою любов і відданість моїй Батьківщині.
Я жодною мірою ніколи не підтримував і не підтримую вторгнення Росії в нашу країну та її агресію проти України! Я люблю свою країну і щиро вірю в перемогу нашої Батьківщини, вірю в силу та міць нашої армії, у патріотизм нашого народу, у те, що у такий тяжкий для країни час люди повинні об'єднатися заради спільної справи – нашої Перемоги! Я знаю, що крах та поразка ворога неминучі! З нами весь світ! Перемога буде за нами!
Слава Україні! Все буде Україна!