Рік, що минув, забрав у мільйонів людей це малесеньке, але надважливе слово з трьох літер - “дім”. Мій уже ніколи не буде таким, як раніше - і я вже примирився з цим. Що ж, забігаючи наперед, скажу - так, сумую! Так, сниться. Так, прокидаюся вночі - і не розумію, де я.
Але гріє душу фото. Воно стоїть навпроти ліжка. Швидким натиском на пульті дрона я колись зробив цей кадр рідного міста, яке залишилось у моїй пам‘яті саме таким. Навесні - дуже зеленим та квітучим, хоча й з цими недоладними сірими п’ятиповерховими коробками, які завжди дратували. А ось влітку місто особливо хотіло жити. І жила на повну не лише молодь, але і милі дідусі та бабусі, які танцювали в парку під живу музику. Ба навіть недолугі дрифтери, які гасали на жигулях уночі.
Восени воно ставало спершу золотим, а потім - депресивно сірим. Але незмінно у ньому були ті незабутні заходи сонця, яких більше ніде немає. Взимку ми спостерігали за клубами диму від ТЕЦ, чи заводу…
Таке воно, суворе місто Сєвєродонецьк. Місто-дім.
1/2
