За вільну Україну   ОРБЕЛАДЗЕ-“ГРУЗИН” Віталій Зурабович  (16. | КАРПАТСЬКА СІЧ ім.Олега КУЦИНА

За вільну Україну
 
ОРБЕЛАДЗЕ-“ГРУЗИН” Віталій Зурабович  (16.03.1976, с. Птича Дубнівського р-у Рівненської обл. – 23.04.2022, Ізюмський р-н, Харківщина).

Козак Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”.
Проживав у с. Мурзинці Звенигородського р-ну Черкаської області, потім у Києві. Зі слів побратимів, був радісною людиною, завжди усміхнений. Постійно розповідав про своїх дітей. Дуже любив дружину. Ніколи і нікому не відмовляв у допомозі. Планував щасливе сімейне життя.

Дружина Олена Іванівна написала: “Ще вчора ми планували життя після війни, як зберемося всією родиною за святковим столом і будемо святкувати день перемоги над ворогами. Сьогодні я дізналася як безжально війна забирає люблячих нас людей. Моєму чоловікові Віталію Зурабовичу Орбеладзе було лише 46 р., а він уже мусить лежати в сирій землі і дивитися на своїх дітей та онуків з неба. Він боровся за мир для своїх шістьох дітей: Романа, Руслана, Валі, Віри, Маші, Кароліни (найменша, 2012 р. нар.) і чотирьох онуків: Віталія, Дениса, Мар’яни та Ангеліни. Він був мужній, відчайдушний, дуже люблячий чоловік, батько та дід. Попри те, що п’ятеро з них не були йому біологічними дітьми, він зміг стати їм наставником і вірним другом, до якого можна звернутися в лиху годину. Двоє з наших дітей, а саме Роман і Руслан, зараз також в армії і боряться за свободу нашої країни. До війни Віталій підтримував кожного з дітей і брав участь у вихованні більшості онуків. Він ніколи не лишався осторонь, коли когось із дітей ображали, завжди підтримував їх. Він завжди тримав слово і намагався зробити всіх хоча б трішки щасливішими. Після нашого переїзду до славетного Києва ми винаймали квартиру, він працював зварником та висотником-монтажником, це дуже важлива професія для відбудови нашої країні. Я впевнена, що його будуть пам’ятати як завзятого та дуже веселого, працьовитого чоловіка. Сьогодні не лише я втратила чоловіка, діти – батька, онуки – діда, а й товариші – вірного побратима. Він назавжди залишиться у наших серцях…
Війна приходить до наших домівок без запрошення та дозволу і все, що залишається нашим чоловікам, – це йти на поле бою і воювати за свободу та мир своєї сім’ї. Саме слово «війна» змушує відчувати біль і ненависть, адже всім нам відомо, як це страшно чути звуки вибухів і чекати не тільки свого чоловіка, а й синів з передової. Ти не можеш передати той біль, який ти відчуваєш. Світ піді мною просто завалився”.

Вічна слава!