Як “змусити” бізнес підкорятися уряду? «Інструкція» Пака Чон Х | Konkretyka
Як “змусити” бізнес підкорятися уряду? «Інструкція» Пака Чон Хі.
В циклі статей про Пака Чон Хі я спеціально приділяв значну увагу стимулам, які були створені для бізнесу в обмін на виконання ним поставлених урядом цілей. Це дає нам змогу зрозуміти, яка була причина його «слухняності».
Лірика, щодо тих, хто впроваджував стимули та реформи: Реформи в Кореї були продиктовані волею однієї людини, яка керувалась власними переконаннями. Звісно Пак мав однодумців, але процес чи по суті такт всій системі задавав тільки він.
Фактично практики Пака Чон Хі, Лі Куан Ю та Чан Кайши показують, що роль лідера та державного апарату у відсталих країнах вирішальна. Це нам продемонстрували наявні приклади Кореї, Тайваню та Сінгапуру. Ці приклади не є матеріалом для копіпасту іншими країнами, бо кожен випадок та умови є унікальними.
Що зробив Пак в Кореї з бізнесом. Одним з ключових моментів для корейського бізнесу, які виділяє Пол Кузнец, є створені стимули, які робили дотримання лінії уряду вигідним:
Приватний сектор схвалив директиви плану, тому що його дотримання було прибутковим [1].
А тепер найцікавіше — а наскільки ж це було вигідно:
З початку другого плану інвестиційні коефіцієнти зросли до 25-30%. в основному тому, що поєднання недорогих кредитів і оптимістичного прогнозу забезпечило високі фактичні норми прибутку на інвестиції [2].
Якщо ще конкретніше, то Пол Кузнец, посилаючись на роботу корейського економіста Вонтак Хонга, зазначав, що реальна норма прибутку корейських компаній в обробній промисловості в період дії першого плану (1962-66) була 17%, в часи другого плану (1967-71) — 26%, а в часи третього (1971-75) — 27% [3].
Норма прибутку фактично означає, скільки з кожного умовного долара компанія залишає у своєму доході. Підкреслю, що дохід не враховує податки та частину інших витрат. У прикладі з роботи Вонтак Хонга ми говоримо про норму прибутку вже за вирахуванням непрямих податків.
Ці цифри нам показують, що Пак створив умови, завдяки яким бізнес добре заробляв і тому йшов за вказівками уряду. На додачу, що вже відзначали й економісти чию роботу публікував World Bank, корейський уряд стимулював своїх відмінників ще й дешевими кредитами та пільгами.
Звісно, ця ідилія мала й інший бік, зокрема — монополізація корейської економіки та стабільне зростання нерівності у доходах. При цьому податкове навантаження на фоні інших країн OECD було нижчим, проте зберігалася маса інших базових витрат (особливо на освіту), що в сукупності створювало тиск на бюджети пересічних корейців.
Це все загалом впливало на ріст нерівності, а якщо згадати, що корейський капіталізм є клановим, то не дивно, чому капітал концентрується лише у «обраних».
Висновок. Якщо уряд хоче, щоб бізнес активніше інвестував та перебудовував структуру економіки, треба мати для початку чистий державний апарат. Нагадаю, що на Пака ніхто, крім його кола військових, впливу не мав, а там геть не в «золотих батонах» все вимірювали.
Найголовніше — умови або стимули для бізнесу: якщо інвестиції в технології будуть вигідні, то приватний сектор це зробить, особливо, якщо будуть запропоновані стимули. Даремно сподіватись, що все це зробить «чарівний» іноземний інвестор. Якщо комусь дійсно цікавий його досвід в Україні, то попрямуйте до німецьких заводів на Заході держави, які мають умовно «специфічні» умови праці та чимось нагадають добу Пака. Звісно, є й хороші історії, проте тут все, як завжди, унікально.
В кінці підкреслю, що Корея, Тайвань, Японія та Сінгапур засновані на вітчизняних компаніях та підприємцях. Щось мені підказує, що це не банальний збіг.
Джерела:
1. Paul Kuznets. Indicative Planning in Korea. 1990.
2. Там же.
3. Wontack Hong. Export Promotion and Employment Growth in South Korea. 1980.
