а це
Валер’ян Поліщук, теж Розстріляне відродження. «Онан», 1920-тіМене ж моя долоня біла, Розкрившись, більше вабить, Аніж дівоче лоно. Так само здригатиметься тіло, Мов у хвилини смерті ноги комаря, Коли моя правиця, немов жона, мені віддасться, І потече із фалоса мій сік, Білясто-мутний і гарячий, І на свіжі пелюстки фіалки упаде, Заллє синяві очі і жовтий пил замісить, — І пригорщі, дивись, он підставляє Зелений лист широкий лопуха, Щоб підхопить святу для нього вогкість…
