![]()
Одна з речей, що найбільше закохали мене у «Німого бога» — його химерний колорит. Крихітний замкнений світ, що живе за власними правилами, збагнути які під силу лише його мешканцям.
«Ладі розповідає, як вони пишаються млинами. Робочі вітряки вони обслуговують і ремонтують, ну а покинуті - це священні місця. Ніхто напевно не знає, чи ними коли-небудь користувалися. Вони можуть спокійно собі старіти, самі собою, як і люди. На них зʼявляються борозенки, смуги й тріщини. Тиньк і фарба облуплюються, деревʼяні шарніри скриплять. Урешті решт, якоїсь вітряної ночі, їхні руки, бахнувши, переламуються і зостається лишень безживний торс, у порожнинах якого стогне вітер.
Я - скульптор, Ладі. Я знаю все про торси й про їхню безживність.
Потім він розповідає про галок, і мені бракне слів сказати йому, що й це я вже знаю: вони - душі стародавніх вітрякових богів, і ці душі охороняють і захищають вітряки, колишні свої домівки. Що вбити галку - до нещастя, а знайдену мертвою галку треба поховати там, де її знайшов, щоб уберегтися від помсти богів»
«Німий бог» Юркі Вайнонен
#цитатник
