⁃ а чого ніхто не ходить? ⁃ бо ніч вже, сплять усі. може і н | cimetière

⁃ а чого ніхто не ходить?
⁃ бо ніч вже, сплять усі.

може і ніч. може і сплять. але по цих вулицях навіть вдень мало хто ходить. будь це зима, як зараз, чи літо, як не зараз, а через пів року. ти все одно будеш чи не єдиним перехожим, котрий на побаченні з небом.

я не знаю, скільки часу має минути, щоб я перестала згадувати Бродівське небо. щоб серце не щеміло при розумінні, що це місто вже не мій дім. і, повертаючись зі запиленої столиці, мене більше не зустріне вокзал із трьома коліями та дзвінкою тишею.
я тепер маю/повинна/мушу називати домом інше місто. культурну столицю — масштабнішу, гучнішу, засміченішу, люднішу, але не людянішу. з таким самим етнокодом, але з іншим сприйняттям реальності. з такою ж говІркою, Львів і Броди розділяють лише 104 кілометри, але не з таким вільним диханням, не з такою сміливістю думки і не з таким небом.

я вірю, що в таких умовах - самотності тебе поміж будівель, збудованих ще за часів правління Австрійської корони на наших землях - виростаєш, плекаючи у собі те, що іменують внутрішнім вогнем. тільки у випадком з Бродами це не вогонь, а радше вода. трішки помутніла водичка із озера-копанки, захованого в очеретах. до нього веде протоптана стежка, петляючи між прадавніми дубами. ти йдеш і тобі спокійно. я часто сумую за цим спокоєм.

може, ця туга і є моїм рушієм? і не лише моїм. я пишаюсь містом, котре мене ростило. ростило воно й Оксану Линів - першу жінку на посаді головного диригента Опери в Ґрац. Наталію Каменську - дизайнерку відомого українського бренду GUNIA. і сотні, тисячі інших більш і менш відомих українців, котрі поїхали, полетіли, відчалили, маючи усередині себе той клаптик вільного Бродівського неба.