«кажуть, що мурашки - це коли душа торкається тіла» Довгоочік | cimetière

«кажуть, що мурашки - це коли душа торкається тіла»

Довгоочікувана прем`єра фільму «СтопЗемля». Майже повен зал «Гегемон» у «Жовтні». Безліч облич - дорослих і не дуже. Стиль, посмішки, тихі розмови. Ми на останньому ряду - я сиджу поміж двох меценатських крісел. Жую попкорн і сміюсь. Трішки хвилююсь перед переглядом - з незрозумілих причин маю безліч очікувань.
Перші кадри, світло, звук. Знову обличчя - тільки вже на екрані. Красиві та юні. Різні.

Чесність. Я не бачила ще українського фільму, котрий транслював би правду в усіх її проявах - починаючи від розмов із матами та неологізмами, закінчуючи стилем героїв і їх сприйняттям речей.
Я закінчила школу лиш півтора роки тому. Бачачи чужі шкільні будні, серце проймалось приємним щемом, а на обличчі з`являлась посмішка - у голові мелькало слайдшоу із спогадів. Фільм, неначе лакмусовий папірець, проявив давно забуті моменти.

Схожість. Чую, хтось сміється. В нижньому ряді. На екрані — діалог одного із головних героїв, Сашка, із мамою. Вони вішають штори і сваряться. Сміх голоснішає, у залі його все більше і більше. Я й сама починаю підсміюватись — вже не скільки з конфілкту на екрані, а з того, що хтось настільки вбачає у цій ситуації себе, що забуває про усе навколо. Лише щирість та емоція. І це дуже цінно.

Вже йдучи до гуртожитку, аналізуючи побачене й почуте, зрозуміла, що я і себе асоціюю з одним з головних героїв, не зважаючи на те, що він хлопець. Я люблю ситуації, коли ти спостерігаєш не за персонажем, а за собою. Впевнена, кожен впізнає у фільмі себе — більшою чи меншою мірою.

Рефлексія. Впродовж перегляду було враження, що я підглядаю. Не нахабно, скоріш обережно, вдерлась у чужу реальність. Я не беру у ній участь, лише чую і бачу, роблю висновки. Це чудове відчуття, я давно не зустрічала фільмів, де б воно так чітко проявлялось. Що вже казати про українське кіно, яке чи не вперше говорить про те, що я добре знаю та сама прожила — десятий клас. Відчуття спостереження не створиться без документалістики. А «СтопЗемля» має саме таке нутро. Його доповнює певна ізюминка — час від часу перебіг подій перебиває розмова головних героїв із режисеркою фільму. Останнє запитання поставила головна героїня Маша Катерині Горностай. І воно для мене стало ключем до розуміння фільму

«Чи відчували ви.. щось таке.. як відчувала я? Чи нагадує .. ось це .. Вас?»

Думаю, безперечно - бо режисерка відповіді так і не дала. Може, це її історія, правдиво адаптована у 20тих роках 21 сторіччя. Її нутро, біль та радість, що залишились далеко і близько водночас — у шкільних стінах. Історія підлітків, друзів, творців, гравців, дітей, дорослих, чудових, живих, справжніх.

Космічна шкільна історія. Космічні саунди, космічне світло, космічні, але надзвичайно прості, інколи банальні, розмови. Космічні доторки, космічна чесність і бажання зрозуміти світ. Хоча його, як і космос, осягнути, мабуть, неможливо.