паніка всередині мене потроху вщухає. хочеться правди і остаточності. це бажання змішується з тугою за тих, хто вже втратили домівки, рідних, хто покинули усе через «защіщєніє донбаса». я не можу уявити цю біль, я не уявляю масштаби цього горя.
зараз для мене будь-які згадки про війну, наприклад, у фільмі - трігерні. голосні вибухи та сирени - туди ж. особливо останнє. я одразу завмираю на декілька секунд, поки не переконаюсь, що це не «той самий»звук, що попереджує про тривогу.
я, мабуть, ніколи не зрозумію, чому, бляха, людина може вбивати людину, може облудливо брехати та насаджувати цю бурду в голову іншим. і чому нічого не здатне зупинити диктатора та його політику.
