Люблю судити фільм за критерієм «чи виникає під час перегляду | cimetière
Люблю судити фільм за критерієм «чи виникає під час перегляду бажання взяти в руки телефон». Не сперечатимусь, в мене розсіяна увага, але є режисери, чиї роботи вражають мене до глибини мозкової кори. Тому все, чим я зайнята під час перегляду фільму - як би абсурдно це не звучало - лише одним ним.
Не секрет, що будь-яка кінокартина так чи інакше впливає на нашу (під)свідомість. Як-не-як, з нею відбувається мінімум одногодинна взаємодія. Та зачасту згодом пам`ять стирає не надто яскраві фрагменти, підкидаючи, за потреби, бляклу згадку про кіно, не даруючи разом з нею спомин про назву чи авторство.
Такі моменти не належать до моїх улюблених, бо, окрім розсіяної уваги, у мене є ще одна слабкість — надзвичайна любов до творчих людей. Якщо хтось мене вразить одного разу, я автоматично перетворююсь на фаната - будь це рандомна людина, яку я запримітила на вулиці, маловідома інстаграм-модель або акторка Одрі Тоту. Саме вона виконала роль Амелі в однойменному фільмі Жана-П’єра Жене. Двогодинний таймінг фільму, в зв`язку з життєвими обставинами [учора вночі ми робили генеральне прибирання блоку в гуртожитку], прийшлось розділити. Але в час своєрідного антракту, метучи віником, я розуміла: усі мої думки про фільм.
«Амелі» - чудовий представник жанру «комедія». Режисер, будучи водночас і сценаристом стрічки, з мінімальною допомогою сторонніх осіб, прекрасно справився із задачею розповісти історію однієї (над)звичайної дівчини. Монотонний голос оповідача з перших хвилин заунурює в атмосферу й змушує відчути широченний спектр емоцій: від спалаху сміху до бажання закрити очі та скривитись. Як на мене, це прекрасний показник - глядач не байдужий. А якщо є зацікавленість та певна реакція, вважай, ти досягу успіху.
Круто, що той примарний успіх не досягається лише одним спекулюванням місцем зйомки - от ми в Парижі, enjoy your life. Перші кадри картини надзвичайно нагадали мені стилістику Уеса Андерсона, а кольористика неоднократно перегукувалась з Жан-Люком Годаром. Тож, мабуть, недарма серед 51 номінації на різноманітних преміях, у списку є така: Переможець премії британської академії телебачення і кіномистецтва за найкращу роботу художника-постановника (Аліне Бонетто, 2002 рік). [так, я скопіювала це з Вікіпедії]. Щоб багато не говорити про те, що можна і треба побачити, із задоволенням прикріплю внизу трійку кадрів, які я встигла заскрінити під час перегляду. [Ви ж розумієте, кадр ще треба вміти зловити].
Ну, і музика. Почувши декілька акордів, ви зрозумієте, що вона вам знайома. Фільм культовий, тому мелодія часто грає, де їй заманеться. Наприклад, на радіо. Саме там її і почув в далекому 2001 році Жене - режисер. Музика бретонського композитора Яна Тірсена так припала йому до душі, що Жан зробив наступне:
1) скупив всі диски виконавця, 2) запропонував працювати над фільмом. Тірсен погодився. І створив спеціально для фільму три варіації однієї п`єси. Інші треки, що лунають, взяті з його старих альбомів.
І почути можемо ми не лише авторські акорди, а й безліч інших, часто за своєю природою комічних, звуків. Але дисонансу та думки «ой а для чого це тут whaT a CriNge» не виникає. Вони, як і часто незвичний монтаж певних фрагментів, органічно підкреслюють абсурдність картини до ступеню «візуального феєрверку». Ми маємо змогу спостерігати за серцем головної героїні, що невимовно пульсує, коли вона бачить рідну їй людину. Бачимо, як вона перетворюється на калюжу, розбиваючись тисячею крапель, при невдачі. Бачимо живого, але іграшкового, зеленого крокодила авторства Міхаіля Сови. Амелі принесла дитячі фантазії в дорослий світ, роблячи не день, а казку, щодня не лише для себе, а й для тих, хто її оточує.
