В Ірпені наче на дачі у дитинстві. Все навкруги зеленіє, розли | Курильщик

В Ірпені наче на дачі у дитинстві. Все навкруги зеленіє, розливається пташиний гомін. Вулиці малолюдні, на дорогах мінімум автомобілів. На сусідній ділянці блукає чоловік із голим торсом, його радіоприймач збудив мене вранці. Здається, люди у справах виїхали до великого міста, та повернуться у п'ятницю ввечері, аби провести вихідні на природі.

Не повернуться. Пошкоджених будинків тут набагато більше, ніж на фото. Ті, що не зруйновані, але із вибитими шибками та посіченими уламками фасадами, не потрапляють у фотозвіти ЗМІ. Люди живуть у квартирах без вікон. Обтягують їх плівкою, а уламки скла продовжують стирчати зі склопакетів. Хтось не виймає, аби потім довести факт пошкодження та отримати компенсацію. Хтось говорить, уламки унеможливлюють проникнення мародерів.

Коли дивлюсь на вщент спалений будинок, пригадую родини, які там жили. Вони - європейці. І світоглядно, і на суто побутовому рівні. Іноді подорожують світом, володіють декількома мовами. Їх діти пересуваються містом на електросамокатах асфальтованими дорогами. Мають вбиральню всередині будинку, а також робот-пилосос, пральну машину, автомобіль.

Почуття несправедливості, що пронизує у такі моменти, перебиває звук бензопили. По інший бік вулиці пилять рейки під каркас нового даху. Активізувалися і забудовники. Рухаються крани, біля новобудов укладається бруківка, ніби війна скінчилась.

Це не про оптимізм, це про жагу до життя. Тільки тут вона не лірична. Тут воля і жага - не пісня, а буденність.